Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

А як не призначено – то не вб'е…»

В дiйсностi ж виходило, що нiбито iх усiх було призначено геть на побиття, мовби так Бог волiв, аби вони вже не тинялися по цiй землi. З неба на них спадали чорнi пiсланцi кари, пiсланцi смерти – пiднявши геену огненну вгору, на небо, вони звiдти вергали ii на землю, на голови мерзенним грiшникам i iхнiм маленьким дiтям, стареньким матусям i немiчним дiдам, щоб знали як…

Коли посилювався залiзний гураган, залiзний дощ новiтнiх Содому й Гоморри, Максим знову виходив на ганок i дивився, як метушились по левадах i ген по заснiженому болотi люди, мов збожеволiлi чорнi комашки, як вони падали, як вони зникали в чорнiм диму, як виривалися вгору сизi смерчi землi посеред левад, на болотi, помiж вербами, помiж хатами; слухав, як тоскно ревла десь покинута, едина на цiлу вулицю, корова, як у сусiда кричали моторошно кури, замкненi й кинутi в хатi напризволяще; дивився вгору, як вигравали лiтаки й iшли, завиваючи, просто на нього, нiби вглядiвши, що вiн iще живий, та й випускали на нього свiй вантаж.

Максим намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед самiсiньким ганком i тодi буде нарештi всьому кiнець.

Але бомби розривалися десь далеко за ним, за його домом, на другiй вулицi. Тодi Максим вертався до присiнок i там знову сiдав на пiдлогу, простягти ноги, а син рвучко обiймав його й притискав до себе з усiеi сили. І вони сидiли так…

Максим думав i в той же час нiчого не думав, тiльки десь тоскно бринiла якась чужа, химерна, явно безглузда думка.

Обiцяючи найлегший вихiд з безвихiддя, вона прийшла якось раз i не могла вже вiдiйти, засiла глибоко, як скалка, – це думка про «рiдну кулю», цебто про кулю з рiдноi руки.

«От якби хтось iз тих, що десь там наступають, але хтось iз своiх, близьких i рiдних, прийшов i пристрелив його. Може ж, хтось е там iз товаришiв i друзiв? Із тих, що, як i вiн, хлиснули з того страшного келиха, якого пiднесла доля-мачуха. Вони мають справедливий, слiпий, всепожираючий гнiв на весь свiт… І то нiчого, що вiн був би несправедливою жертвою.

Але зате вiн лежав би в рiднiй землi, заспокоений своiми, що, безперечно, теж ляжуть поруч…»

Максим знав недоречнiсть цiеi думки, – з рiдноi руки не може бути кулi. Ця безглузда думка зродилась iз глибоко прихованого, невисловленого вiдчаю i була зовсiм нелогiчною. Думаючи про товаришiв i друзiв, вiн знав, що iх переважно спiткала однакова з ним доля… Зрештою, думав просто про братiв по кровi взагалi, про синiв цiеi землi.