Золота осінь Гетьманщини

У спецiальних довiдниках можна прочитати, що за тяжкоi форми уремii змiнюються шкiрнi покриви, м’язи, кiстково-суглобний апарат, а також дихальна та серцево-судинна системи, аж до розвитку легеневоi та серцевоi недостатностi… Крiм усього, вiдбуваеться ще й набряк мозку, i це часто веде до порушення нервово-психiчноi сфери…

Потрiбне було серйозне лiкування, що й сьогоднi не завжди дае позитивнi результати, а в тi часи, за того рiвня розвитку медицини, хвороба була аж надто серйозна. Але цар майже не лiкувався. Хоча хвороба ускладнилася тяжкою формою, пiд осiнь хворий вiдчув себе значно краще та ожив, зайнявшись справами.

Утiм, доволi швидко напади посилились, але й тодi Петро не надав цьому значення, навiть поiхав оглянути Ладозький канал, що саме будувався, – поiхав усупереч порадам свого лейб-медика Блюментроста…

Повернувся з подорожi ледь живим, вiдчував: сили його залишають. Але не вiрив, що це – останнiй рiк його життя. Хоча духом занепав, зробився замкненим, не таким товариським, як перше, з частими нападами дратiвливостi, ще недавно живi очi потьмянiли, зникла властива йому рухливiсть.

Про що вiн тодi мiркував, коли ховався в самотнiсть, як у башту зi слоновоi кiстки? Хоча самотнiсть була для нього нетиповою, тепер вiн вiддавався iй цiлими днями, часто протягом дня не змiнюючи навiть пози…

Про що вiн тодi вперто i тяжко думав, залишилося загадкою. Не виключено, що, вiдчувши наближення смертi, мiркував, кому передати справу, за яку вiн не жалiв «живота свого», як у давнину називали життя.

Сам мiг призначити собi спадкоемця, але… Вибору майже не мав. Власне, вибiр був, але вузький та бiдний. Синiв у царя не було – Петро i Павло померли ще в малолiтствi. А його первiстка царевича Олексiя вiд Євдокii Лопухiноi було страчено з наказу самого Петра. Щоправда, був онук, дев’ятилiтнiй син царевича Олексiя, страченого, як уже мовилося, самим Петром, але…

До онука в Петра були суперечливi почуття: то вiн проявляв до нього нiжнiсть, турботу i навiть знаходив у ньому якiсь здiбностi, то, наче схаменувшись, був до малого надто пiдозрiлим, вважаючи, що той – яблуко вiд яблунi далеко не падае, – пiде слiдами свого батька, а не дiда.

Залишалися двi дочки – Анна i Єлизавета, до них Петро ставився рiвно, любив iх зворушливо, але вони були тiльки дочками, а не спадкоемцями справи, що вимагала твердоi та досвiдченоi руки. Старшу, Анну, вже тодi було оголошено нареченою герцога Гольштинського, а молодшiй Єлизаветi ще не виповнилося й п’ятнадцяти.