Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

А чоловiк виконував своi чоловiчi обов’язки рiдко i то якось поспiхом, наче квапився позбутися чогось набридливого. Але все одно ii любив, лише без постiльноi любовi. Вона поруч – i вiн щасливий. А iй цього було мало. Хотiлося щовечора i щоночi кохатися з ним у постелi, товктися до солодкого крику, а вiн… Та й вiк у нього почав брати свое. А вона вперто – все ще на щось сподiваючись, – наспiвувала йому одну пiсеньку, почуту нею в Суботовi:

Спать менi не хочеться,

І сон мене не бере,

Та нiкому пригорнути

Молодоi мене.

Ласкою бiля нього припадала:

Нехай мене той голубить,

А хто мене вiрно любить,

Нехай мене пригортае,

Хто кохання в серцi мае…

Кохання до неi вiн мав, але на завадi йому вже почав ставати вiк. І це сьогоднi, а що буде завтра-позавтра? А вона ж iще молода.

І тодi Олена сказала собi: бути гетьманшею – це бiльше, нiж злягатися в постелi, для злягання вона, залишаючись гетьманшею, знайде молодого.

І знаходила молодикiв для забави. А потiм зупинилася на одному, бо вiн, будучи ключником, завiдував полковою скарбницею, з якоi дещо i iй перепадало.

І вона зупинила свiй вибiр на ньому. Спершу зi своiм грiхом ховалася, утаемничувала його, а далi, вiдчувши, що iй усе дозволено, почала кохатися з ним смiливiше й вiльнiше… І гетьманич Тимiш, який ненавидiв ii, свою мачуху, щось запiдозрив.

Коханцевi вночi (гетьмана не було в Суботовi) Олена поскаржилась:

– Тимiш, мабуть, здогадуеться, що ми любов крутимо. Треба щось робити.

– З ким?

– Та кажу ж, iз Тимошем.

Бо розкаже гетьману про своi пiдозрiння, а той у гнiвi своему крутий…

– Гаразд, тре подумати, покумекати. Хоча Тимошевi рота не заткнеш. Гоноровий гетьманич.

– Якщо вiн здогадуеться, а менi здаеться, що се так, то виведе нас на свiтло денне. Та ще як перевiрить, чи все гаразд у полковiй скарбницi, вiд якоi ти, мiй любчику, маеш ключики.

Вiн наче злякався.

– То що нам робити?

Вона вiдповiла чомусь вже роздратовано:

– Ти ще мене питаеш? Це твоя турбота. Думай, думай, а тiлько з Тимошем щось треба робити, доки нас не виказав гетьману.

– Я щось придумаю…

Але коханець не встигне «щось придумати», i Тимiш випередить коханцiв.

Молодика звали Любимом. І для Олени вiн був любимим, тож звала його Любчиком-голубчиком. І якось забувшись – чи задумавшись – привселюдно назвала його Любчиком. Спохопилася – та пiзно, слово, як вiдомо, не горобець…

Переказували, буцiмто Тимiш зловтiшно буркнув:

– Стане iй той любчик кiсткою в горлi.