Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Як сiк починав бродити, варила його на повiльному огнi, знову чаклувала над ним, i медок у неi такий виходив, що й чашу разом з ним ковтнеш.

– Медку зварила? – перше, що питав гетьман, повернувшись iз походу.

– Тiльки для тебе, любий мiй, – i пiдносила йому чашу справдi божественного напою. І вiн, п’ючи, не спускав з неi захопленого погляду, а вона посмiхалась до нього так спрагло i так жагуче, що гетьман невiдомо од чого хмелiв – вiд медку, нею звареного, чи вiд ii погляду й пристрастi, що в нiй нуртувала…

Всi були певнi (Богдан – передовсiм): благословення самого патрiарха зробить шлюб гетьмана i довгим, i щасливим.

Так гадалося, та не так сталося. Хоча якийсь час вже постарiлий гетьман з молодою жоною i справдi був щасливий у шлюбi. І вiрно та мiцно кохав свою Олену Прекрасну-Прегарну, кохав, нiчого не пiдозрюючи.

«Любов – високе моральне почуття, яке полягае у стiйкiй, самовiдданiй i свiдомiй прихильностi людини до когось чи чогось, зумовлене визнанням позитивних якостей об’екта любовi або спiльними переконаннями, життевими цiлями та iнтересами людей.

Любов або кохання (у вужчому розумiннi слова) – це стiйка самовiддана i свiдома прихильнiсть до особи iншоi статi. Проте i в статевiй любовi важливе не тiльки i не стiльки велiння природи, а те, що велiння природи перетворюеться на духовне спiлкування (еднання) людей рiзних статей, на iхне взаемне моральне i розумове збагачення».

Це – з енциклопедичного видання до термiна «любов».

Олена Чаплинська, звiсно, подiбних пасажiв в енциклопедiях не читала (невiдомо, чи вона взагалi володiла хоч якоюсь грамотою). Та й подiбнi великомудрi словеса iй були байдужими. Як i поетичнi. Про те, що кохання – це найкраще людське почуття, найвище щастя, свiтла доля, основа сiмейноi злагоди, що «любов – сильнiша смертi», вона як перстень – не мае кiнця. Зрештою, вона робить людину людиною. Як i про те, що «чужий чоловiк до часу, a свiй – до смертi», що «чужого чоловiка полюбити – себе погубити» i т.

А що вiрнiсть у любовi – це найсвятiше, а зрада – це найганебнiше, ця премудрiсть була вище ii розумiння. Зрештою, такi твердження у неi викликали лише насмiшку. Звичаевiсть украiнцiв високо пiдносила дiвочу честь, водночас гостро засуджуючи зраду, розпусту, нерозважливiсть дiвчини; козак завжди зiставлявся з мiсяцем, соколом, явором, а дiвчина – з голубкою, ластiвкою, горлицею, зiркою тощо.