Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Справдi-бо, кинутий був до в’язницi, вибравшись iз неi, втiкав без оглядки на Низ, i ось вам – правителем повернувся. Ледь не королем. Гетьманом такого вiйська!

Гетьман теж був радий такiй перемiнi у своему життi, але вряди-годи та й згадував ii, Олену Прекрасну, – де вона? Нiхто не мiг сказати, де подiлася його колишня зваба, i гетьман теж журився.

Олена Прекрасна навiть у сни до нього приходила – така ж чарiвна, така ж спокусливо-зваблива.

А якось прийшла й наяву.

У Суботiв наче з неба впала – така ж прекрасна, спокусливо-зваблива.

І Хмельницький повiрив: щастя у свiтi бiлому таки е. І воно не обминуло його. Такоi радостi, коли вона з’явилася, вiн не вiдчував навiть тодi, коли його, збiглого сотника, вибрали на Сiчi гетьманом.

Ось тепер, як повернулася Олена, вiн нарештi був уповнi щасливий.

Зрадницю треба було негайно скарати – може, й на горло, – за те, що зрадила його i, знехтувавши ним, вийшла замiж за його ворога Чаплинського i навiть у соборi з ним обвiнчалася, а вiн…

Вiн раптом – сам не встиг i збагнути, як то лучилося, – запропонував Прекраснiй руку й серце.

І з’явилася вона в Суботовi не якоюсь там побитою сучкою, якою, власне, i була, а чи не левицею, за якою немае анiякоi провини i яка вирiшила ним покомандувати. Щоправда, щось лисяче в цiй левицi проглядало, але вiн, захоплений нею, не звернув на те уваги. Вiн, гетьман i непереможений полководець, повелитель такого вiйська, опустився на колiна перед ii стрункими нiжками, обняв iх i, притулившись лицем до ii колiн, з насолодою вдихав пахощi ii тiла, дурманiв i чманiв.

– Гаразд, прощаю. Вставай, – смiялася вона.

«За вiщо ти мене прощаеш?» – хотiв ii запитати, але не змiг, бо ще дурманiв i чманiв од пахощiв ii тiла, вiд ii неперевершеноi жiночностi. Тiльки згадка, що цим тiлом упивався ворог його, Чаплинський, боляче рiзонула його, але вiн здавив лютi ревнощi в ествi своему, утiшив себе: але ж вiн перемiг Чаплинського! Перемiг, i Олена Прекрасна – вiднинi його.

І Богдан Хмельницький, вiдкинувши всiлякi сумнiви й ревнощi, заслiплений нею, Оленою Прекрасною, негадано – навiть для самого себе негадано, – запропонував iй руку i серце.

– Ти мене береш за себе? – зрадiла вона.

– Я тебе беру за себе, – повторив вiн як присягу. – Ти будеш моею дружиною, жоною любою моею, i ми будемо щасливi.