Ваші пальці пахнуть ладаном

Овдовiла бабуся – мати ii матерi – так пояснили Вiрусi, – яку звали Катерина Володимирiвна, просила… Не те слово: благала ледь чи не слiзно! – дочку та зятя з онукою переiхати до неi в Москву на постiйне проживання.

«Не гоже менi самiй у пустих хоромах жити-нидiти i смертi своеi дожидатися, – писала. – Як захворiю – води нiкому буде подати. А з вами та з онукою – душа радуватиметься. Та й легше нам буде гуртом жити – i вам, i менi, i родичi нашi всi тут, у Москвi-матiнцi, коли буде потреба – не вiдмовлять, допоможуть гуртом i поставимо вас, молодих, на ноги…»

І був у тому свiй резон – Василь Андрiйович звiльнився з посади викладача Полтавськоi гiмназii, сподiваючись таку ж роботу знайти i в Москвi (вiн викладав словеснiсть), i Левченки заходилися збиратися.

– Ах, Москва, Москва! – сплескуючи в долонi, ледь не пiдстрибувала Катерина Сергiiвна, i голос ii дзвенiв молодо, по-дiвочому.

Для маленькоi Вiрусi саме слово «Москва» ще нiчого не говорило, але i ii захопила майже святкова метушня збирання в дорогу, i вона теж вигукувала: «Ах, Москва, Москва!..»

Василь Андрiйович, пакуючи речi, лише зiтхав – стати на завадi переiздовi до Москви не мiг (та й сенсу в тому не було), але й причин для радощiв вiн особисто в переiздовi не бачив. А зiтхав, бо шкода було залишати рiдну Полтаву, де ще вчора-позавчора гадав i вiку доживати.

І лише Катерина Сергiiвна – i ii можна було зрозумiти, корiнна ж бо москвичка, – радiла, як пустотлива дiвчина.

– До Москви-матiнки iдемо, додому iдемо, – карi очi ii збуджено сяяли, i вона поривалася щось там спiвати.

– Ти – додому, – погоджувався чоловiк. – А я? – i зiтхав.

– І ти поiдеш додому, адже Москва з часом стане i твоiм домом, i твоею новою батькiвщиною – ось побачиш!

– Для мене вона буде чужиною.

– Таке сказав! Хто з хохлiв не мрiе перебратися до державноi Москви? А ти… За якоюсь там Полтавою ладен чи не плакати.

– Не за якоюсь, а за рiдною. Я тут народився.

Але дружина вже не слухала. Збираючись, щось жваве наспiвувала, або, ставши в позу, натхненно декламувала Пушкiна:

Но вот уж близко. Перед ними

Уж белокаменной Москвы,

Как жар, крестами золотыми

Горят старинные главы.