Ваші пальці пахнуть ладаном

А вiн довго-довго того вечора не мiг отямитись. І збагнути не мiг – снилося йому те, що вiдбулося щойно, чи все це наяву, навсправжки? І вдихав ii парфуми, що здавалися йому божественними, якi все ще хмаркою стояли на тiм мiсцi, де щойно стояла вона…

Тодi ж вiн зазнайомиться й заприязниться з Іваном Мозжухiним, знаменитим актором. Разом вони ходитимуть на гамiрливi зiбрання футуристiв, разом питимуть вино у вiльний вiд зйомок час у ресторанах i взагалi, займатимуться епатуванням наiвноi публiки.

Вони були ровесниками, обидва 1889 року народження (тiльки один народився у Пензi, Росiя, а другий у Киевi, Украiна), тож вiдразу ж перейшли на «ти» i почувалися чи не побратимами, якi давним-давно знають один одного.

Інiцiативу зближення виявив Мозжухiн. Правда, хоч i був однолiтком з Вертинським, але все ж здавався наче старшим, i його старшинство визнавав i сам Вертинський. Мабуть, тому, що на час iхнього знайомства Олександр був ще нiкому не вiдомим, а Іван – уже доволi знаним актором, яким захоплювалися у Москвi.

Особливий успiх вiн мав у ролi графа Клермона в п’есi Л. Андреева «Король, закон и свобода» в Московському драматичному театрi, куди був запрошений восени 1914 року. У нього навiть був свiй ангажемент (контракт, укладений на певний термiн), про що Вертинський тодi ще тiльки мрiяв. До 1916 року вiн виступав на однiй сценi з такими знаменитостями, як Радiн, Полевицька, Блюменталь-Тамарiна, Дуван-Торцов – як рiвний з рiвними, i Вертинський iнодi ловив себе на тому, що дивиться на друга знизу вгору, хоч Іван тримався з ним по-дружньому, по-простецькому.

Вiн узагалi був з гумором, до всього – навiть до своеi популярностi, – ставився злегка iронiчно, iнодi за чаркою – любив се дiло, – казав:

– Сашко, не дивись на мене, як на небожителя, ми, генii, такi ж простi, як i всi смертнi…

Пiдморгував, говорив своiм добре поставленим, соковитим голосом i смiявся – якось красиво, аж мелодiйно.

Іван дебютував у кiно в 1909 роцi i вiдтодi кiнематограф став для нього – вчорашнього артиста театру, – новою професiею i покликанням у свiтi мистецтва.

І взагалi, новим життям. Про кiнематограф, про «Великого нiмого» вiн захоплено писатиме: «Це моя кров, моi нерви, надii, провали, хвилювання… Мiльйони крихiтних кадрiв складають стрiчку моеi душi».

Вiн був вiд природи надiлений генiальною художньою iнтуiцiею, що багато в чому йому замiнила школу. До всього ж вiн вiдразу вiдчув принципову рiзницю мiж грою в кiно i в театрi.