Ваші пальці пахнуть ладаном

Як загледiв, що в першому ряду бiля першого столика сидить з кавою вона – його королева, i чомусь невiдривно на нього дивиться. І вiн, силомiць виведений на естраду Володимиром Маяковським i ним пiдбадьорений, не то проспiвав, не то просто продекламував – швидше, i те, i те, – свою пiсню. Проспiвав, продекламував у своему звичному стилi, у своiй несподiванiй манерi, що ii слухачi, як не намагалися, а нi з ким iншим порiвняти не моли, бо вона в нього була тiльки його – оригiнальна i неповторна – вже тодi. То була його «Сероглазочка», що пiзнiше стане – коли вiн пiдбере для неi ще своерiднiше виконання, – такою популярною.

Як, мiж iншим, i всi його пiснi.

Я люблю Вас, моя сероглазочка,

Золотая ошибка моя!

Вы – вечерняя жуткая сказочка,

Вы – цветок из картины Гойя.

Я люблю Ваши пальцы старинные

Католических строгих мадонн,

Ваши волосы сказочно длинные

И надменно-ленивый поклон.

Я люблю Ваши руки усталые,

Как у только что снятых с креста,

Ваши детские губы коралловые

И углы оскорбленного рта.

Я люблю этот блеск интонации,

Этот голос – звенящий хрусталь,

И головку цветущей акации,

И в словах голубую вуаль.

Так естественно, просто и ласково

Вы, какую-то месть затая,

Мою душу опутали сказкою,

Сумасшедшею сказкой Гойя…

Под напев Ваших слов летаргических

Умереть так легко и тепло.

В этой сказке смешной и трагической

И конец, и начало светло…

Вiн мав успiх. Кафе як забурлило, всi тiльки й вигукували:

– Вертинський!.

.

– Вертинський!!.

– Вертинськи-и-ий!!!

Северянин навiть позаздрив тодi його успiховi. А втiм, можливо, то просто йому здалося.

Розкланюючись, вiн устиг побачити: Вiра Холодна у першому ряду, за своiм столиком, схопилася i збуджено йому аплодуе…

О, боги, – майнула думка, од якоi вiн раптом вiдчув у себе за плечима щось схоже на крила. – Королева його вiтае!.. Королева йому аплодуе!.. Нарештi й вiн спiзнав, що таке щастя!..

Того вечора й сталося.

Вiн раптом i збагнути не встиг, що ж у ту мить вiдбулося, а тiльки несподiвано побачив перед собою до щему знайоме гарне лице, що було для нього вже рiдним, i лише тодi збагнув: це ж вона – королева екрана, його чарiвна мрiя.

І себе перед нею побачив – високого, худого, по-юнацькому довгов’язого, розгубленого. (І фрак якось висiв на ньому… м-м… не так.) І сам вiн був i нiби й… не був. Вiн i не вiн, бо збоку бачив себе, як когось iншого, чужого i незнайомого йому, який не викликав симпатiй.