Ярославна

Постарайтеся ж убити його пiдступом (навiть висловiв «благороднiших» не пiдбирали, у висловах не соромилися) i дружину його перебийте. А майно його – на здобич вам».

І це при тому, що князi постiйно цiлували один перед одним хрести – на знак примирення i «вiчноi дружби». Всi хрести на Русi були ними перецiлованi. Цiлували iх з легкiстю, але ще з бiльшою легкiстю i порушували хрестоцiлувальнi клятви, наносячи один одному удари, як радили Давидовичi, пiдступом. І пiсля тих цiлувань хреста i клятв на вiрнiсть i братолюбство чинили звичне братовбивство.

А майно убитих, казали, «на здобич вам».

Інодi в княжi мiжусобицi втручалися i простолюдини. Якось кияни повстали проти князя Ігоря Ольговича, побили його, роздягли догола, прив’язали до нiг вiрьовку i поволокли його через Бабин торжок. Ігор зрозумiв, що надii на порятунок немае, став просити, аби йому дали священика висповiдатися перед смертю.

Народ кричав на Ігоря:

«Коли ви з братом Всеволодом жiнок i дочок наших брали на постелi i доми грабували, тодi попа не питали, i тепер пiп без надоби!»

І вбили напiврозтерзаного князя, а лiтописець меланхолiйно запише:

«В руки Божii передав вiн душу свою, скинувши одiж тлiнноi людини i в нетлiнну i многостраждальну облачившись одiж Христа, який його i увiнчав, i прийняв вiн мук нетлiнний вiнець.

І так до Бога вiн одiйшов…» Амiнь!

«Та у цiй князiвськiй колотнечi, невпинних походах один проти одного й лише часом – на ворога, у морi кровi й загравi пожеж, – далi пiдсолоджуе пiлюлю шановний автор вище цитованих рядкiв, – жили й набирали ваги iншi сили – етнiчноi, культурноi й економiчноi консолiдацii…»

Жили-були такi сили, але що вони могли вдiяти в морi мiжусобиць кривавих? Навiть у 60–80 рр.

XII ст. вже «помiтно вiдособились два осередки, до яких тяжiли всi руськi землi – пiвденний, на чолi з Киевом i Чернiговом, i пiвнiчний, з Володимиром на Клязьмi, – в державi не вщухала боротьба за об’еднання…»

Але що вона могла вдiяти – та боротьба чесних людей, коли, як писатиме галицький лiтописець, подаючи полiтичну картину феодальноi роздробленостi: «Почнемо ж оповiдати про нелiченi ратi, великi скорботи, частi вiйни, численнi заколоти, частi повстання й численнi смути» – роздробленiсть у ХІІІ ст.

була ще бiльшою, нiж у XII. Вже тодi стали автономними Володимиро-Суздальська, Галицька, Волинська та iншi землi. Вже на кiнець ХІІ ст.