Ярославна

Хоч дружина Святослава – другого сина Ярослава Мудрого, який княжив у Чернiговi, – i була в численному вiдношеннi значно меншою – чи не в чотири рази – половцi були розбитi, чимало iх потопилося при втечi в рiчцi Сновi, а проводирi кочiвникiв були захопленi в полон. Але через рiк половцi таки взяли реванш, а в 1068 роцi вони розбили об’еднанi вiйська киiвського князя Ізяслава, чернiгiвського Святослава i переяславського Всеволода. Звiдтодi миру на пiвденних околицях Русi бiльше не було, прийшлi кочовики, шарпали Русь з року в рiк, ставши для неi справжнiм горем-лихом.

На чолi союзу половцiв стояло плем’я каiв, що в перекладi означае змiя. Оскiльки ж племен в половецькому союзi було сiм, кочiвники любили казати, що в змii сiм голiв. (Цю iхню поговiрку цитують арабськi й китайськi iсторики тих часiв). Так почав зароджуватися мiф про поединок руських богатирiв з багатоголовими змiями. Мине чимало часу, доки вже Володимир Мономах не розiб’е у 1103 роцi кочiвникiв – «скруши главы змеевые».

Штурмувати мiста половцi не вмiли та й не мали вiдповiдноi для цього технiки – стiнобитних машин, пороху. Розоривши околицi, вони брали в облогу мiсто, намагаючись взяти його змором. Якщо це не допомагало, йшли геть. Але найбiльшу небезпеку половцi, хоч як це не дивно, являли в якостi спiльникiв руських князiв у iхнiй боротьбi мiж собою та за киiвський стiл…

Про цi чвари-розбрати (на мовi лiтописця «котори») мiж князями руськими (часом i мiж братами, батьком та синами) розповiдае i Нестор у своiй «Повiстi минулих лiт».

Зокрема й пiд роком (лiто) 1079:

«…то знов почалися чвари, Ярополк виступив проти удiльних князiв i, не дiйшовши до Звенигорода, був убитий проклятим нерадивцем, якого напоумили злi люди, лежав Ярополк на возi. І його проткнули шаблею. І тодi пiдвiвся Ярополк, висмикнув iз себе шаблю i скрикнув:

– Ох, таки спiймав мене ворог…»

«В лiто 1095. Предивне чудо трапилося в Полоцьку, вночi стояв тупiт, щось нiби стогнало на вулицi, i рискали якiсь тiнi – подоби людей, коли хто виходив iз дому, щоб подивитися, одразу на того незримо нападала моровиця, i вiн умирав од неi.

І нiхто не насмiлювався виходити за ворота. А потiм i вдень мчали конi, однак iх не видно було. А було видно лиш копита коней, i уражали вони мором людей у Полоцьку i в навколишнiх землях. Того ж лiта знамення було в небi – нiби круг стояв посеред неба превеликий (у 1091 роцi було велике кiльцевидне затемнення сонця – В.Ч.).