Ярославна

Однiею рукою вiн тримав свого аргамака за вуздечку, а другою легенько iй махав. І очi його голубi так ласкаво сяяли-свiтилися, що iй нi-нi та й хотiлося сказати йому – як заспiвати:

– Ладо мое…

Потiм вiн зiзнаеться – вже за сiмейного iхнього життя, в одну iз щасливих ночей (а всi iхнi ночi будуть незмiнно щасливими):

– Коли ти iхала до мене на Сiверщину весiльним поiздом, часто вчувалося, як хтось лагiдно казав менi – наче на вухо нашiптував:

– Ладо мое…

Я аж озирався, але поруч нiкого нiколи не було. З вiтром принесло, думав я тодi.

І в душу мою приходила лiпота.

Та ще вiдчував, як спiвали дiвчата дзвiнкоголосi, чи, може, вiтри пiсню чиюсь на Сiверщину приносили:

А в нашоi Єфросинii

Очi синi-синii…

II

…І збирався вiн стати змiеборцем на Русi – як Кирило Кожум'яка

У тi часи слов’яни успiшно просувалися вглиб степiв – вiд Киева i далi, далi на пiвдень, iм до того не знаний, але щедрий на родючi землi й пасовиська, до Азовського i Чорного, що колись звалося Руським, морiв.

Зрештою, проторили пiвденно-схiдний торговий путь: вiд Киева до водороздiлу Днiпра i Сiверського Дiнця, i ще нижче, аж до верхiв’я Кальмiусу та до пониззя Дону. Шлях той звався Залозним i проходив територiею донецького краю. А Залозний вiд того, що дорога йшла «за лози», себто за густо зарослi лозою плавнi в районi Днiпровськоi луки. І все складалося добре, колонiзатори вже вторували Залозний шлях, збираючись заселяти тi краi й освоювати землi, якi мали б давати гарнi врожаi, як зненацька з’явилися кочiвники.

Кочiвники, то й кочiвники. Простори великi, можна помиритися, мiсця i тим, i тим би вистачило. Та i яке, здавалося б, лихо могло бути сусiдам вiд прийшлих племен, бодай i чужомовних, i не схожих на тамтешнiх аборигенiв. Кочiвники (кочовики) – народ, плем’я, що кочуе. Часто переiжджае з мiсця на мiсце зi своiми житлами, майном…

Кочують, а не живуть, примiром, осiдло, то й хай кочують – як кажуть, що не край, то звичай. Кочiвництво пов’язане iз частою змiною пасовища, стоянок, тощо.

Аж нi. Не так сталося, як слов’янам гадалося.

До половцiв хто тiльки не кочував у Дикому Полi – землях мiж Днiпром та Доном, вiд Сiверського Дiнця й до Азовського моря, що й звалися тодi Диким Полем. Першими (принаймнi вiдомими з iсторичних джерел) скрипiли кибитки кiммерiйцiв – прадавне кочове плем’я в Пiвнiчному Причорномор’i та Приазов’i (себто нинiшня Донецька область), про яке писав ще Гомер.

Потiм були скiфи, якi витiснили кiммерiйцiв.