Ярославна

Але Єфросинiя, коли з’являвся боярин, «заступник» жениха, губилася i нiяк не могла збагнути: а за кого ж ii вiддають? «Потiм, потiм побачиш свого судженого, – заспокоювали ii бабцi, ревнивi прихильницi, щоб усе «було так, яко й треба». – Ще й надивишся, життя довге».

Старанно готували придане, вiдбирали для подорожi найкращi вози, мастили дьогтем колеса, щоб не скрипiли в дорозi (бо то означатиме, що вони «скаржаться»), в’язали паки одягу, рiзного начиння i, звичайно ж, готували вiд iменi молодоi та ii рiднi багатi дарунки молодому.

Остерiгалися осоромитись перед женихом та його рiднею, перед родом Ольговичiв гоноровитих, як i перед усiма тамтешнiми сiверянами, тож старалися i нiчого князiвнi в дорогу не шкодували.

– Глядiть менi, – раз по раз наказував, як гримав, князь Ярослав. – Робiть се дiло найлiпше. Вiддае дочку не хто-небудь, а сам Ярослав Осмомисл i не кому-небудь вiддае, а молодому Ольговичу… Вони, крiм Новгород-Сiверського, ще й Чернiгiвським князiвством володiють i на сам Киiв руки простягають… Наш товар, а iхнiй покупець… Щоби не закрутив, бува, носом…

Старалися… І батьки та рiдня молодоi, i тi, хто грав роль батькiв та родакiв молодого.

Все, все було тодi в Галичi, як зазвичай у подiбних випадках завжди було на Русi. А скiльки скринь наготували молодiй, скiльки добра у них наклали – за вiк його Єфросинiя не зносить. Скринi навiть повантажили на воза i в супроводi княжих вершникiв возили iх мiстом. Показували галичанам добро молодоi, запевняючи iх, що саме цi скринi повезуть до молодого.

Оскiльки галичани нi-нi та й ображалися, що таке гучне весiлля буде не в них, хоч замiж iде iхня князiвна, забагли подивитися на молоду – яка вона буде на весiллi в Новгород-Сiверську у врочистому вбраннi.

Єфросинiю вбрали – як справжню наречену вбирають на «справжне» весiлля – посадили в позолочену парадну карету отця, видiлили сотню хвацьких княжих вершникiв i повезли мiстом – люду показувати.