Ярославна

– Ти ж моя слов’яночка, – ласкаво казав iй батько-князь i так же ласкаво, але поетично i якось загадково, а тому хвилююче розповiдав iй про тих слов’ян, що звалися полянами й сiли по Днiпру, про древлян, якi в лiсах жили, дреговичiв мiж Прип’яттю i Двiною, про полочан, кривичiв з верхiв’я Волги, про радимичiв, в’ятичiв, хорватiв, уличiв, дулiбiв з Бугу, про слов’ян, якi замешкали бiля озера Ільмень, збудували мiсто Новгород, про сiверян на Деснi, Сеймi, Сулi…

– Так розселився слов’янський народ i вiд його iменi й грамота стала називатися слов’янською, – читав далi врочисто батько.

– І ми – слов’яни? – вкотре захоплено питала дочка.

– Слов’яни, слов’яни, – поважно вiдповiдав батько-князь i осiняв себе хресним знаменням. – Слов’яни-русичi, дякуючи Господу, ми. І маемо свою Русь, яку треба берегти вiд ворогiв i лиха рiзного, бо це – отчизна наша, iншоi не маемо… Мусимо берегти ii, яко чоловiк береже зiницi очей своiх. Бо iнакше – слiпота. Без отчизни – слiпота… А вже в лiто 852-е, – читав далi батько, – коли в грекiв почав царювати Михайло, стала наша земля прозиватися Руссю.

– І ми – русичi?

– Авжеж, доню, русичi. Славний наш рiд i народ, тож маемо i ми бути славними слов’янами.

– І – русичами! – вигукувала Єфросинiя.

– І – русичами, – погоджувався батько. – Бо ми ж яко русичi – единi у свiтi Божому.

І по хвилi додавав:

– Всi народи гейби хорошi, але ми, слов’яни-русичi, найкращi.

– Хай буде так, отче!

– Воно так i е, дочко, i буде так вовiк вiкiв! Амiнь! Але, – додавав, – якщо ми не будемо забувати, що ми – русичi!

Тодi, здаеться, як нiколи, вони – батько й дочка, – були близькими.

Вчив Прiсеньку свою тямковиту кирилицi.

– Осьо, донечко, буковки.

– Оцi гачечки-закарлючки?

– Оцi гачечки-закарлючки. Дивись, це аз, це буки, вiди… А це глаголь, добро… зело, земля, iже…

За батьком старанно повторювала буковки (завмираючи вiд радощiв, що вона iх уже знае) i донька, Прiсенька його люба:

– Людiе, мислiте, наш, он… рчи, слово… ферт… омега, ци, черв, ша, йор, ерн, ер, ять… – i вже й геть полегшено i весело: – Ю, Я, Є… А ще тату, юс, ксi, псi, фiта, iжиця…

– Правильно, доню, iжиця в азбуцi всьому вiнець.

Розказував:

– Це брати Кирило i Мефодiй, просвiтителi, проповiдники православ’я. Вони вiдкривали при церквах школи. Кирило упорядкував слов’янську азбуку… Брати й створили наше словенське письмо – шануймо iх.