Смерть Атея (збірник)

Невже скiфськi знахарi напувають його зiллям, що старiсть проганяе?.. Навiть греки, самi греки, мудрi i всезнаючi та всеумiючi греки, такого зiлля не мають.

– То ви, шановнi посли, привезли менi живий дарунок свого царя? – зненацька питае Атей i вперше звертае увагу на македонку, котра, не розгубившись, визивно i смiливо дивиться на нього.

Похитав головою, оглядаючи македонку з нiг до голови, цмокнув язиком, сумно всмiхнувся i сказав, нi до кого конкретно не звертаючись:

– І де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком? Лiт так iз сорок тому… Га?.

.

Котiар безсторонньо витлумачив.

І скiльки в словах царя прозвучало щирого жалю, що македонцi тiльки зiтхнули, i кожний з них, певно, подумав, що життя i справдi швидкоплинне – не встигнеш оглянутись, а вже безсилля за плечима стоiть…

– І боги хорошi, – говорив далi Атей. – Силу чоловiчу забирають, а бажання лишають. Викручуйся, мовляв, як сам зумiеш.

І засмiявся. Як македонцям здалося – молодо. Не цар, а чаклун, подумали вони. Тiльки прикидаеться, що йому дев’яносто, а насправдi… Та вiн ще й молодого за пояс заткне!

Атей зненацька заклав два пальцi в рот i так свиснув, що македонцi аж вiдсахнулися.

І тiльки пронiсся царський свист, як з’явилися два скiфи, ведучи за вуздечку осiдланого коня в багатiй вуздечцi. Вiн не йшов, а гарцював, скiфи ледве втримували рудого, аж вогнистого скакуна. Вуздечка була оздоблена золотими бляшками – одна на лобi спалахувала слiпучим сяйвом, одна на потилицi i по двi з бокiв. На схрещеннi ременiв – срiбнi фiгурки грифонiв. На носi коня – золота головка грифа, огинаючи шию, йшов шкiряний ремiнь, покритий бронзовою стрiчкою, на грудях – золота стрiчка з карбованим орнаментом.

Кiнь бив копитом, високо закидаючи голову, шкiрив зуби, намагаючись гризнути конюхiв, а тi, втримуючи скакуна з трудом, заспокiйливо посвистували.

Атей пiдiйшов до коня, поляскав його по шиi i сказав македонцям (тлумачник неквапом передавав суть царевого казання):

– Дари люблять, щоб iх вiддарювали. Передайте цього коня своему царевi Фiлiппу.

Македонцi захоплено цмокали язиками.

– Ах, який кiнь!

– Кращий у всiй Скiфii!

– А ось про це ми зараз дiзнаемось! – пролунав раптом жiночий голос. Всi з подивом повернулись до македонки – вона вперше озвалася при Атеi. Голос у неi трохи хриплуватий, грудний i вiд того своерiдний.

Фiя нетерпеливим рухом скинула зейру, лишившись в коротенькiм, що не прикривав i стегон, хiтонi.

– Ну, ну… – насмiшкувато мовив цар.