Смерть Атея (збірник)

Хiба не вчора вiн пiдперiзувався широким шкiряним поясом, що сяяв од золота, i на якому висiв меч у позолочених пiхвах i багато оздоблений горит з луком i стрiлами, а в руках – трихвоста пуга… Та що там добро!

Ще вчора вiн був господарем степiв, кочовиком i воiном, повелителем багатьох племен, вождем був молодим i вже знаним у тих краях, царевичем був, зрештою, а сьогоднi – раб. Без батькiвщини, без власного iменi. Нiхто. Худоба. Рiч вельможного грека, з якою той вiльний робити все, що йому забагнеться. Просто сома – тiло, як називають греки рабiв.

І коли б то ганебний полон трапився на вiйнi чи хоча б у сутичцi кривавiй – не так би душу обида краяла, адже на вiйнi все може трапитись, на те вона i вiйна. А то ж пов’язали сонних, наче якихось тлустих i лiнивих байбакiв – цього Орiк не мiг собi пробачити. Всi, хто населяв тi краi, мусили визнавати скiфiв за своiх владик i сплачувати iм щорiчну данину. Однi платили покiрно, iншi виявляли непокору, i тодi iх силою меча змушували коритися. Восени у всi краi царства роз’iхалися загони з возами збирати данину. На чолi одного загону поiхав за даниною й Орiк. В дорозi загiн розпорошився по гетських поселеннях – Орiк залишився з десятком вершникiв. Не пiдозрюючи лиха, спокiйно влаштувалися на ночiвлю в степу. Юшка та баранина того вечора вдалися на славу. Розiмлiлi вiд гарячоi, жирноi вечерi, поснули швидко. І дозорець заснув. Сидячи. Чи куняв, звiсивши голову. В потилицю йому й пустили стрiлу з пiтьми ночi. Так вiн i залишився сидiти – голова на грудях, стрiла в потилицi. А на них, сонних, гуртом навалилися, пов’язали. Проснулися збирачi данини, та пiзно, як уже заломлювали iм руки за спину. Орiк боровся люто, але вирватися не змiг – п’ятеро накинулися на нього… Потiм iх гнали всю нiч, як баранiв, пiд ранок на човнах переправили на острiв, де мешкали тiрагети – гетськi родичi-рибалки. Там iх тримали три днi в глибокiй вогкiй ямi, що просмердiла рибою, годували теж рибою – ii кидали в яму, наче собакам. Нiколи ще за свого життя не вiдчував Орiк такоi шаленоi, всеспопеляючоi лютi, як у тiй смердючiй, пропахтiлiй рибою ямi. Якiсь гети спiймали його, скiфа, повелителя всiх племен, i кинули в яму… Втекти неможливо – яма глибока, а зверху невiдлучно i вдень, i вночi маячила варта з собаками. Можна було спробувати викупитись. Але сказати, що вiн син самого Атея, Орiк не мiг… Не дозволяла гордiсть. Принижуватися перед якимись гетами? Нi, це вже було б занадто. Та й батька ганьбити не хотiв.