Тарас Шевченко: сто днів кохання

Мабуть, там ii, всiма забуту (отця Григорiя вже не було в цьому свiтi), ображали санiтари, адже вона часом кричала:

– Коли б я стала жiнкою Шевченка, ви зi мною так не поводилися б!

Втеча з Варшави, або Дуня, чорноброва Гусiковська з далекоi чужини

Це через добрий вiк потому до Словника украiнськоi мови буде записано: «Обiймати – обхоплювати кого-небудь руками чи рукою, пестячи, виражаючи нiжнiсть, почуття дружби i т. iн.».

Дуня якось запитала його (як йому здалося, спiвчутливо):

– Ти хто, Тарасику?

Вiн зиркнув на неi, як завше усмiхнено-турботливу, зiтхнув гiрко – не було чим хвастатись, та ще перед дiвчиною, який вiн нещасний! – та буркнув, як начеб на когось сердився (а радше на свою недолю):

– Козачок…

– Ти-и-и? – чомусь вона перепитала не то з подиву, не то з розчарування.

– А то ж хто ще. Кажу, козачок…

Дуня заклiпала синiми очима (вiн за свое тодiшне шiстнадцятилiтне – вже шiстнадцятилiтне! – життя ще не бачив так близько бiля себе таких вiрних та вiдданих синiх оченят – небесно-весняно-синiх), у якi вiн не мiг чомусь спокiйно дивитися, бо вони його кудись – коби знав куди саме, не iнакше як у рай, – кликали-манили-вабили.

– Коза-ак?

– Нi, – ще з бiльшим жалем вiдповiв Тарас, усе ще сердячись, – який з нього козак, хiба вона не бачить? – Козак – вiльна людина, а я… я…

Вiн не встиг доказати, як вона радо-дзвiнко вигукнула:

– Збагнула, збагнула!.. Ти тому козачок, що ще – маленький козак. А ось як виростеш…

– Козачок – це слуга у пана. І я слуга свого пана Енгельгардта.

…Згодом у його бiографii, – як вiн стане вже людиною з бiографiею, буде записано:

«У Вiльнi Шевченко разом iз своiм товаришем i земляком Іваном Нечипоренком почав виконувати обов’язки козачка – сидiти в передпокоi та чекати панського наказу…»

Дуня невiдь-чому вся аж сяяла – вона завжди така, бо не знае, що таке бути печальною чи сумною:

– Не горюй, любий, це сьогоднi ти козачок, бо хлопець ще, а як дасть пан Бiг, виростеш, то неодмiнно станеш справжнiм козаком.

Його вперше тодi було названо любим. І ким названо – такою дiвчиною! Названо самою Дунею-чорнобривкою, тож вiн вигукнув, аби хоч якось вирости в ii небесно-синiх весняних оченятах, таких завше теплих i ласкавих:

– Зате я вмiю танцювати козачок!.. Справдi-справдi, – додав, бо здалося, що в ii очах майнула легенька недовiра.