Ольвія

– Господине, бiда! Кажуть, прийшли скiфи… видимо-невидимо…

– Ну й що? – здивувалась дiвчина. – Скiфи й ранiше приходили у наше мiсто.

– То хлiбнi каравани, а це – орда, – як у лихоманцi тряслась покоiвка. – А кочовики ордою ходять тiльки нападати. У мiстi таке говорять, таке говорять…

Хапком натягнувши на себе червонi шовковi шаровари, а на плечi, на бiлу безрукавку, накинувши скiфську куртку, Ольвiя вибiгла на вулицю. Пучок бронзових шпильок затисла губами i, закручуючи на потилицi волосся у вузол, на ходу пiдколювала його шпильками.

Ранок був прохолодним, свiжим i чистим. Мовби нiчого й не трапилось, у Нижньому голосисто спiвали пiвнi та в гаванi перегукувались перекупники риби, але гвалт, що спалахнув у Верхньому, вже починав долинати i до гаванi.

Вулицi у Верхньому були переповненi чоловiками, котрi, позбиравшись у купки, збуджено жестикулюючи, щось кричали один одному. Нiхто нiчого не мiг збагнути, але чиiсь слова, що скiфiв «видимо-невидимо», чинили велике сум'яття.

Коли дiвчина, захекана й розчервонiла, вибiгла на околицю, сонце вже пiднялося над степом, i ген за мiстом у його промiннi спалахували наконечники скiфських списiв. Спершу iй здалося, що кочовикiв i справдi «видимо-невидимо», як про те поповзла чутка, та, придивившись, трохи заспокоiлась. Степовикiв було не так i багато, як згодом виявилося, лише тисяча вершникiв, але й тисячi досить, щоб навально напасти на незахищене мiсто. Хоч деякi вершники й носились сюди-туди, але бiльшiсть спiшилась на рiвнинi, i де-не-де вже почали димiти багаття.

– І чого кочовикiв принесло зрання? – збуджено гомонiли мiж собою ольвiополiти. – У гостi ж ми iх не кликали, а зерна вони нам не привезли, як то було ранiше.

– Може, куди рухаються та спинилися напроти мiста перепочити? – висловлював хтось припущення. – То хай собi пасуть коней, хiба нам трави шкода?

– Кочовику не можна довiряти й на мить, – запевняли третi. – Не встигнеш оглянутись, як обберуть тебе до нитки. То такi… Лiта не мине, щоб когось не шарпали у степах.

– Але ж Ольвiю поки що не чiпав жоден скiф. Бiльше того, у нас з Іданфiрсом мир.

– Що той Іданфiрс зробить, як вождiв у нього багато i кожен може легко зiбрати орду.

Але невдовзi городяни заспокоiлись. Скiфи стали табором i нiяких ворожих дiй не виказували. Коли б думали нападати на мiсто, то хiба б велися так?.. Але нi-нi, та й билася думка: чого вони прийшли? Вiд озброеного кочовика добра не жди.