Ольвія

Не знали тiльки ольвiополiти, що мине якась тисяча лiт, i на iхнiх могилках, на iхньому мiстi мертвих, з'явиться село[19 - Село Парутине, котре виникло на територii пiвнiчноi частини ольвiйського некрополя.] живих. І будуть живi – вже слов'яни, а не греки – над мертвими зводити хати, засiвати хлiбом поля i садити сади. І вишнi на землi некрополя, на праховi ольвiополiтiв, буйно квiтнутимуть веснами, i живi смiятимуться i плакатимуть на мертвiй землi, i хлопцi будуть зустрiчати дiвчат у вишняках i гаряче iх цiлуватимуть, i будуть тут зачинати i народжувати дiтей, будуть тут i вмирати, лягаючи в землю поруч iз прахами ольвiополiтiв.

А сади цвiтуть на прадавнiм некрополi, а ниви золотим хлiбом колосяться, а життя iде – з радощами i печалями, з щастям i бiдою, – йде життя, i в цьому, мабуть, i е вiчнiсть, i безсмертя роду людського, i життя у бiлому свiтi…

Неподалiк Останньоi дороги поховав Керiкл свою Лiю.

Вона заступилася за раба – геть сивого вже дiда, котрого на вулицi бив палицею господар, приказуючи:

– Будеш швидко повертатися, стара черепахо?! Будеш?! Чи ти тiльки до iжi прудкий, а як до роботи, так вiдразу ноги тягнеш? Ось тобi!.

І лупив палицею старого по головi, i вiд того бiла борода раба почала червонiти.

– Не смiйте! – крикнула Лiя, котра саме проходила мимо. – Вiн же людина, а не худобина. І до того ж старий.

– Не розпускай язика, – скрива озвався господар того раба. – Ти така ж рабиня, як i мiй ледар. Хоч з тобою i спить полемарх. Геть звiдси!..

І вдарив ii палицею по головi.

І вiд того удару на очах у всiх людей у неi наче обiрвалася в грудях якась ниточка…

Лiя повернулась до полемархового будинку блiда, тiльки губи тремтiли. Вона не промовила жодного слова, лягла, вiдмовилась iсти i на третiй день померла, так i не розтуливши покусанi до кровi уста.

День видався погiдний, сонячний, як ховали Лiю. Керiкл востанне надивлявся на свою дружину i думав про те велике щастя, яке вона подарувала йому.

«Але щастя завжди ходить у парi з нещастям, – гiрко думав вiн, утiшаючи себе, i не мiг утiшити.

Яму було викопано глибоку, простору. Дно застелили циновкою – вiчною постiллю тих, хто йшов у «царство тiней».

Бiля небiжчицi поставили, як i годиться, посуд з iжею, поклали люстерко та глиняний кухлик для пиття.