Ольвія

Тому не вiдаю, що таке тяжко, що таке погано чи добре. Я – рабиня.

– І давно тебе продали?

– Давно… – Мiлена ворушила пальцями, наче лiчила. – Може, двадцять весен, може, бiльше чи менше… Я вже з лiку збилася.

– Менi вiсiмнадцять… – задумливо мовила Ольвiя. – То, виходить, ти увесь мiй вiк у неволi?

– Атож… увесь твiй вiк.

– І дiтей у тебе не було?

– Ой… – зойкнула враз Мiлена i, аби стримати стогiн, прикусила губу. По хвилi, зборовши хвилинну слабiсть, глухо додала: – Для чого… згадувати те, що було? Багато чого в мене було, ой багато… І все навiки кануло у Лету.

– Який же варвар i тиран твiй чоловiк! – вихопилось в Ольвii.

Але Мiлена байдуже вiдповiла:

– Чоловiк як чоловiк… Правда, гарячкуватим трохи був. А втiм, я вже й забула про нього… Давно то було.

– Невже у твоiм серцi немае до нього вiчного гнiву? – у вiдчаi вигукнула Ольвiя. – Лютi? Помсти?

Мiлена журно похитала головою.

– У моему серцi вже немае нiчого. Воно давно закам'янiло i… І тiльки давить менi груди.

Коли б його не було зовсiм, то, може, краще б я себе почувала. А так… камiнь у грудях ношу i сама не знаю, для чого i кому потрiбний той камiнь.

В поривi жалю Ольвiя погладила рабиню по гострому плечу, що випирало кiсткою.

– Не вiдчаюйся, Мiлено… Очей я тобi не поверну, та й життя заново не можна прожити, але… Але я нiколи тебе не скривджу. Менi боляче, що такi муки терпить моя спiввiтчизниця. Тому все зроблю, аби твоя старiсть хоч трохи прояснилася… Аби ти хоч пiд кiнець свого тяжкого життя вiдчула, що таке легко.

І твое кам'яне серце знову стане людським…

Мiлена раптом впала на колiна, обняла Ольвiю за ноги й притулилась до них щокою.

– Спасибi тобi, моя добра i чула господине, – тремтiла рабиня. – За всi роки неволi з Мiленою ще нiхто не говорив по-людськи. Мiлена буде вiдданою тобi до кiнця своiх днiв i берегтиме тебе, як добрий пес…

Роздiл десятий

Пий, Арес, солодку кров ворогiв!..

Коли скiфський юнак, ставши воiном, вбивае першого у своему життi ворога, вiн неодмiнно п'е його кров.

Прокусивши жили на шиi у поверженого ворога, вiн висмоктуе гарячу, ще паруючу кров, аби стати вiдважним i хоробрим, аби военне щастя нiколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу i звагу.

І немае у Скiфii чоловiка, котрий би не попробував ворожоi кровi. А якщо i знайдеться такий, хто нiколи не вбивав ворогiв, то його i за чоловiка не мають.

«Йди до жiнок, у кибитку, – зневажливо скажуть йому.