Ольвія

– Сколот, найзнатнiший вождь, хай даруе тобi Папай тисячу лiт! – вже без особливоi бадьоростi одказав дозорець.

– Передай десятнику Сколоту, щоб вiн тебе добряче вiдшмагав трихвостим нагаем! А як вдруге спатимеш, стрiла може вп'ястися у твое вухо, i ти ризикуеш оглухнути навiки!

І оперiщив нагаем свого коня.

Ольвiя ледве встигала за своiм вождем.

Спинилася на краю узвишшя.

Глянула Ольвiя i на мить аж зажмурилась: вся долина була забита повстяними кибитками, i лише на взгiрку, де було трохи вiльнiше, виднiлися бiлi та чорнi шатра.

Звiдусiль у долину спускалася безлiч стежок, пробитих людьми i кiньми, добiгши до крайнiх кибиток, вони зникали, наче щезали на днi морському. Здавалося, що те застигле море кибиток ось-ось заворушиться, завертиться в безладнiй круговертi, й кибитки почнуть давити й трощити одна одну. А ще Ольвii здалось, що нiхто – нi звiр, нi людина, – пiрнувши у той табiр, уже не зумiють виплутатись на волю i назавжди лишаться його бранцями. Така ж сумна доля чекае i на неi – вiднинi бранку скiфського табору.

І на мить iй стало страшно i захотiлося хутчiй, доки вони ще не пiрнули в те море кибиток, повернути коня назад i гнати його, гнати геть подалi, туди, де простiр i воля…

Та, глянувши ще раз, Ольвiя трохи заспокоiлась: кожна кибитка стояла на своему мiсцi, мiж ними були стежки, на яких гралися дiти, ходили кози та вiвцi, там i тут миготiли вершники. Ось вже й розвiдувальна сотня увiрвалась у кочовище, збудоражила всiх, i навстрiч вiйську бiжать жiнки в яскравих убраннях i голi, загорiлi до чорноти дiти.

Спустившись з узвишшя, вiйсько витяглося i, звиваючись, як велетенська змiя, пiдходило до кочовища. Поминули Три Колодязi на перехрестi, зруби яких були викладенi з камiння, й пiд'iхали до околицi кочовища, де жили найбiднiшi скiфи у драних шатрах чи й просто в благеньких куренях. Тут, на околицi, почали ставати таборами вершники iнших родiв, у кочовище ж, в оточеннi жiнок i дiтей, увiйшли тiльки своi.

Тапур з Ольвiею, в супроводi воiнiв та слуг, попетлявши мiж кибитками, пiднялися на взгiрок, де в оточеннi багатих юрт старiйшин i знатних мужiв стояли великим пiвколом десять бiлих шатрiв вождя.

Неподалiк найбiльшого i найпишнiшого шатра, над яким маяли на списах кiнськi хвости, на землi було викладено бiлим камiнням коло. Всерединi того кола на старiм потрiсканiм каменi лежала бронзова сокира з нагаем – символи родовоi влади Тапура.