Ольвія

От пiшов вiн куди очi дивляться, бо не можна йому до свого кочовища вертати, слово дав, що повернеться тiльки iз Владою над кiньми. Тому й пiшов степами блукати. Йшов, йшов, стомився, нiг уже нiби й немае, присiв… Коли чуе, хтось пищить… Оглянувся Тал – нiкого не видно. Звiсив голову – думу думае, що ж йому, бiдолашному, тепер дiяти i куди податися?.. Коли чуе – хтось пищить-дзижчить йому у вухо.

– Ти хто? – схопився Тал.

– Комарик, – чуеться у вiдповiдь.

– А чого тобi треба?

– Я з голоду помираю, – пищить комарик, – дай менi краплину своеi кровi, i я знову житиму.

– Пий! – махнув Тал рукою. – Навiщо менi моя кров, коли я не можу тепер до свого роду повернутися.

От комарик напився з його шиi кровi, а тодi й питае:

– А чому ти, добрий чоловiче, такий сумний i чому ти не можеш до свого роду повертатися?..

Тал i розповiв йому про все.

– Не горюй, – пищить комарик. – Ти мене з бiди виручив, i я тобi пособлю. Знай же, Влада над кiньми захована у нiздрях царицi-кобилицi. Я допоможу тобi здобути Владу над кiньми.

– Тю!.. – здивувався Тал. – Чи знаеш ти, що цариця-кобилиця така завбiльшки, як п'ять коней разом? Як же ти у неi Владу вiдбереш?

– Іди за мною i ти сам побачиш.

Знизав Тал плечима, менi, мовляв, все одно, i пiшов, а комарик за ним назирцi летить. От дiсталися вони до Глибокоi балки, вздрiла Тала цариця-кобилиця, гнiвом спалахнула, аж iскри iз очей ii посипались, аж трава навколо зашкварчала.

– Ти знову, скiфе?!! – кричить так, що Тал аж захитався i ледве-ледве на ногах устояв.

 – Ну так бережися, втрете ти сюди не прийдеш. Мене двiчi бачити однiй людинi не можна.

«Пропав… – злякався Тал. – Треба ж було послухати того комарика… Тепер хоч проси, хоч моли, не вiдпустить коняча повелителька».

А комарик тим часом до царицi пiдлетiв, у нiздрю iй залiз i лоскоче там… Цариця-кобилиця не стрималась i я-ак чхне! Аж трави у степу вилягли! А з ii нiздрi i викотилось яйце, впало до нiг Тала i розкололося… Вискочив iз яйця срiбний ховрах i хутчiй навтьоки!

Але Тал не дрiмав, лук вихопив, прицiлився i пустив стрiлу.

Недалеко й вiдбiг ховрах, як стрiла наздогнала його. Вiн i розпався. Пiдбiг Тал i тремтячими руками схопив Владу над кiньми – Золоту Вуздечку. Як уздрiла ту Золоту Вуздечку цариця-кобилиця в руках у Тала, так i закам'янiла…

Кажуть, на скелю перетворилася.

І понинi стоiть бiля Глибокоi балки страшна скеля з головою жiнки, а з тулубом коня. Ото i е цариця-кобилиця диких коней.