Ольвія

 – Повагавшись, видавив з себе: – Вона була рабинею своеi хiтi. Вона була… Їi не було, затям! Нiколи не було! – І невесело посмiхнувся: – Було Гостинне море, i був дельфiн, котрий винiс тебе з моря на своiй спинi. Оце i все. І не муч мене.

Так i не дiзналась вона тодi про свою матiр та про те, де вона i що з нею скоiлось. Не дiзналась i вже й не дiзнаеться…

Глянула на степ i подумала: як з'явиться щось живе у цю мить, хай буде правда, що вона донька Гостинного моря i що дельфiн колись винiс ii з дна моря на своiй спинi.

І тiльки вона подумала, тiльки загадала на степ, як зненацька засвистiв вiтер у дужих крилах, щось велике i бiле, мигнувши з гори вниз, каменем упало у вибалок, i тiеi ж митi пронизливе передсмертне виття навпiл полоснуло сонну степову тишу.

Ольвiя здригнулась.

Звiрине виття, чимось схоже на розпачливий людський крик, було переповнене таким вiдчаем i такою смертною тугою, що дiвчина не роздумуючи пустила саурана навскач. Влетiвши у вибалок, вгледiла величезного орла, який терзав вовчицю.

Мертвою хваткою вчепившись могутнiми пазурами у спину вовчицi, вiн бив дзьобом iй у загривок i розмахував широкими крилами, намагаючись пiдняти свою жертву в повiтря. Закидаючи голову, вовчиця безсило клацала зубами i жахно вила, вiдчуваючи свiй неминучий i швидкий кiнець.

Коли Ольвiя пiд'iхала ближче, орел, настовбурчивши пiр'я, повiв у ii бiк закривавленим дзьобом, повним вовчоi шерстi, i, вiдпустивши жертву, неохоче вiдстрибнув убiк. Розмахуючи крилами, люто клекотiв i поривався вiдiгнати людину вiд здобичi, яка за правом степу належала у ту мить тiльки йому.

Вiдчувши, що ii вiдпустили залiзнi пазури, вовчиця засилкувалася звестися, але в неi вже був переламаний хребет, i задня частина тiла з ногами бiльше iй не корилася. Жалiбно виючи, вовчиця спробувала було хоч поповзти, волочачи за собою неслухняний паралiзований зад, та сили уже залишали ii.

Доповзти до своеi нори, що була неподалiк, вона уже не могла, а тiльки шкребла переднiми лапами землю, в безсиллi вириваючи траву з корiнням.

Із соскiв ii набухлого вименi текло криваве молоко на зелену траву.

– І як же ти не вбереглася?.. – з жалем мовила Ольвiя.

Вчувши голос, вовчиця повернула до Ольвii виряченi очi, якi вже затягувала холодна мла смертi, i по-вовчому заскiмлила: не то скаржилась на свою долю, не то прохала в людини порятунку…

– Моя допомога тебе вже не порятуе, – сказала дiвчина.

Вовчиця вiдчула по ii голосу, що все, i завила – розпачливо i жалiсливо.