Ольвія

– Коли я вперше побачив тебе в мiстi грекiв – а це було повеснi – то сказав собi: скiфе, не лови гав! Дочка грецького архонта дуже гарна, а тому мусить належати тiльки тобi!

– По якому праву?

– По праву сильного, – все ще шкiрив вiн своi бiлi мiцнi зуби. – Тому я прийшов i взяв тебе, пташечко грецька.

– Ви, кочовики, завжди берете те, що…

– …що нам подобаеться, – перебив вiн ii насмiшкувато. – А вродливих жiнок ми завжди любимо. Швидких коней, ясну зброю i гарних жiнок. От що ми, скiфи, любимо.

Хвальковитiсть його почала ii дратувати.

– Ви, кочовики, не люди, а вершники на конях, – намагалась шпигнути його, але вiн на знак згоди з ii словами схвально i задоволено кивав головою, i шишак на його башлику спалахував проти сонця бiлим сяйвом. – Дикуни з околицi цивiлiзованого свiту! – вигукувала вона не так iз злостi, як iз вiдчаю, що його нiчим не проймеш. – Ви чините свавiлля i грабуете всi племена у цих краях!

Вiн схвально кивав головою, шишак на башлику спалахував, i це ii злило ще дужче.

– Вас ненавидять!..

– Дарма! Аби боялися та платили данину. Аби наша зброя була зверху. А любити нас… ну, хоча б мене, будуть iншi. Наприклад, ти, пташечко грецька… Чого тiпаешся, злючко? Твiй батько вiддав тебе по добрiй волi, а дари моi прийняв iз подякою.

– А моеi згоди ти питався?

– Ха! – Вiн хизувався в сiдлi коня, який гриз золотi вудила. – Звикнеш! Жiнка iде не за того, за кого вона хоче, а за того, за кого ii вiддають. Так було, i так буде. І не тiльки у нас, а й у вас, грекiв, теж…

І то була правда.

Грецьку дiвчину, яку батьки вiддавали замiж, везли у нову сiм'ю в гарно вбраному, заквiтчаному повозi. Та тiльки молода переступала порiг чужого дому, як його спалювали за дверима. Спалювали на знак, що назад iй уже немае вороття, немае i не буде до скону ii лiт. Вiднинi вона переставала iснувати для своiх батькiв, для рiднi, для всього свiту бiлого. Бо повозка спалена за дверима, а попiл розвiяний вiтром, бо у них, грекiв, жiнка дiлила iз своiм чоловiком тiльки постiль (щоб вiн мав законних дiтей!), але не стiл, бо iла окремо i до гостей чоловiка нiколи не виходила.

Самiй же приймати гостей – зась! Будинок чужий, чоловiкiв, а чоловiка свого вона, як i велить звичай, називала не по iменi, а паном. Бо, власне, була йому не стiльки жiнкою, як покiрною хазяйкою i вiрною служницею водночас… Навiть у покоях не вiльна ходити, де хотiла: мала для життя свое, жiноче, помешкання – гiнекей. У тiм гiнекеi i спливали ii самотнi днi.