Ольвія

З ранньоi весни i до пiзньоi осенi бувала вона у степу.

Тiльки зникне бiла зимова ковдра, як вона вже мчала батьковим конем за мiсто. І хай ще по балках i яругах ховаеться снiг, ще на горбах паруе земля i всюди жебонять струмки, а степ уже дихае свiжiстю, i вiтри його – манливi й тривожнi. І на душi тодi неспокiй, i кудись тебе тягне, а куди – i сама не збагнеш. Повеснi степ жовтувато-бурий вiд торiшнього стоколосу безостого. Вiн наче пробуджуеться зi сну, розплющуе своi вологi очi.

А вже з кiнця квiтня рiвнини стають барвистими, i на бурому тлi степу то там, то тут темнiють фiолетовi озерця.

Пiд'iдеш ближче – тисячi квiток, як нiжнi дзвоники, схиляють голiвки, i здаеться, вiйне вiтер – i ось-ось задзвенять безмежнi рiвнини.

А виберешся з мiста ще через день-два, i вiн уже iнший – золотисто-жовтий. То буяе першоцвiт весняний.

А ще через день заблакитнiе фiалка, неначе шматки весняного неба впадуть на рiвнини.

А в тиху i сонячну днину вiдкрие своi квiти горицвiт весняний, i степ наче в золото вбираеться.

– Гори, гори, цвiт!.. – смiеться дiвчина, i здаеться, що степ i справдi горить, палахкотить жовтим вогнем.

А вже на початку травня степ вбираеться в зеленi шати. І тодi вiд краю i до краю – смарагдове море, у якому то тут, то там квiтне жовтозiлля, синьо спалахуе волошка… Пiшов у рiст тонконiг, та так дружно, так рясно, що кiнь бреде немов зеленим шумовинням…

Мимо кибитки проскакують вершники, пiстрявою гадюкою звиваеться в долинi валка… В пiднебессi ширяють орли… Та сиве марево на обрii, та далина, та вiдчай…

Вже цвiла шовкова трава – ковила, i степ вкотре змiнював свое вбрання.

Нинi вiн зовсiм невпiзнанний. Остюки в ковилi шовковистi, срiбнi. Глянеш – наче плюскотливi озера розлилися по степу, а ген, бiля обрiю, злилися у рiку.

Зацвiте ковила – шовкова трава – кiнець веснi.

Кiнець…

І ii веснi теж кiнець.

І безсила вона врятувати себе – тисяча вершникiв скаче за ii кибиткою-темницею. Є в неi, правда, скiфський акiнак – на поясi висить, та хiба зборе вона ним тисячу вершникiв, та ще одного – молодого хижого вождя? Тiльки i може, що руки на себе накласти.

Гострий скiфський акiнак, дуже гострий.

– Чому дочка архонта печалиться?

Здригнулась Ольвiя вiд несподiванки, рвучко звела голову. За кибиткою скаче вiн – ii поневолювач. Його кiнь гризе золотi вудила, i сам вiн – вождь – весь у золотi… Бляшки, пiхви акiнака, щит горять – все горить жовтим сяйвом, i вуздечка в золотих бляшках.