Генерали імперії

Приятелiв i однодумцiв у нього тут багацько i серед козакiв, i серед старшини. Та й серед поспiльства. І чернь за ним пiде. Тож мiсце Дорошенку в Москвi, пiд наглядом стрiльцiв. Хай дякуе царевi, що той хоч життя йому зберiг. І тримае його в столицi, наче й справдi свого гостя.

Через Карандеева гетьман передав у Москву всi листи, якi вiн останнiм часом отримав вiд Дорошенка – хай вивчають iх i знають, з ким мають справу. Та Дорошенко з самим дiдьком укладе угоду, аби зробити Украiну вiльною i незалежною, а не тiльки з татарвою.

Хоча… Самойлович у душi теж був не проти цього – щоб бути гетьманом не на побiгеньках у московитiв, а незалежноi держави, як то й годиться бути главi уряду. Та й не ворог вiн Украiнi. Але… Ситуацiя так складаеться нещасливо для бiдноi Украiни. А воно ж i гетьманом хочеться бути, i Москвi треба годити. Інакше булаву в один мент утратиш, як утратив ii Дорошенко. Бо коли б не ставав з Москвою на прю, то й досi був би гетьманом. Тож Самойлович служив Москвi не так з переконань (та i якi переконання, щоб з Москвою? Хiба вiн запроданець?), як пiдкоряючись тiй силi, яка, власне, й зробила його гетьманом.

Мусив бiлокам’янiй вiддячувати вiрною службою. Старався. З безвиходi. А що мав робити – непокiрних Москва не потерпить.

Бiдний Самойлович, вiн навiть i не пiдозрював, що його чекае ще гiрше вигнання, яке спiткало Дорошенка, бо Москва, якiй вiн так вiрнопiддано служив, вчинить з ним ще крутiше i зовсiм уже пiдло…

Хоч Дорошенка й утримували в Москвi нiби ж на всьому готовому (принаймнi такi чутки ширили серед приiжджих Украiни: «Ви тiльки подивiться, ваш Дорошенко в самому Кремлi живе, по сусiдству з царем – якоi ще трясцi йому треба? То вiн сам не хоче в Украiну повертатися»), насправдi ж вся «турбота» про нього була для чужих вух, гетьман мусив сушити голову, як самому прохарчуватися та ще й нагодувати людей, що були з ним.

На той час його вже переселили з Кремля (пiсля скарг, що кремлiвська приказна iзба непридатна для житла) у Великий Посад, в будинок якогось Бiлiбiна.

І там, як вiн скаржився, його, «гостя i радника царя», посадили пiд варту. Охорона дратувала. Сотник i сiм стрiльцiв ревно стерегли гетьмана вдень i вночi, наглядаючи за кожним його кроком. І що взагалi поводяться з ним брутально… Врештi, в думних дякiв урвався терпець, i тодi з’явився дивний царський указ: видiлити для охорони Пйотра Дорошенкi нових, бiльш достойних стрiльцiв, але числом не сiм, а – дванадцять.