Генерали імперії

Якась оглашенна, бризкаючи слиною, розпатлана, з виряченими очима баба, кричала несамовито:

– Антихриста везуть, антихриста Дорошенка!..

Іншi запевняли, що Дорошенко е малоросiйським царем, i що його зараз везтимуть у залiзнiй клiтцi яко iзменнiка i вора, i що треба осiняти себе хресними знаменнями, аби той нехрист не нашкодив, бува, християнському люду…

Але залiзна клiтка так i не з’явилася на вулицях Москви, чим були розчарованi москвичi, всього лише несли клейноди останнього малоросiйського гетьмана, який не корився Москвi.

І стрiльцi iх не просто несли, а – волочили по землi, всiляко насмiхаючись з них, ще й запрошували бажаючих плювати на тi символи. Знаходилися такi, що й плювали (дiставалося й стрiльцям, як за дiло бралися надто ревнi).

Булаву й бунчук несли головами донизу, за ними несли рiзнi привiлеi – по двое в ряд. Вистрибували скоморохи, юродивi, якi де й набралися. Перед клейнодами йшли двое стрiльцiв з бердишами й нагаями, звiльняли дорогу для процесii. За клейнодами iхав московський ротмiстр з малоросiйськими полковниками та старшинами Самойловича.

Коли процесiя нарештi прибула в Китай-город, то поскидала клейноди на ганок Посольського приказу, де вони й пролежали якийсь час – щоб народ iх мiг роздивитися, i знову у всiх на устах було одне лише прiзвище: Дорошенко, Дорошенко, Дорошенко… Найбiльш цiкавi чи нетерплячi вигукували: коли ж, мовляв, нарештi будуть везти самого Дорошенка в залiзнiй клiтцi… Ротмiстр загадково вiдповiдав: дайте, мовляв, строк, привеземо в залiзнiй клiтцi й самого гетьмана – нiде вiн тепер «вiд нас не дiнеться».

І всi радiли побiдi над непокiрним Дорошенком, дяки вигукували, що аж тепер нарештi Украйна покорилася Росii, проти Москви в Украйнi тепер вже нiкому виступати, всi там тепер за царя-батюшку, i вся Украйна «ликует зело», що вона е пiдданою царя-батюшки…

Коли простий люд уволю натiшився видовиськом, клейноди iзменнiка i вора понесли в Кремль i занесли – нарочито волочачи прапори i наступаючи на них, – до Грановитоi палати, де на тронi сидiв цар, а бояри, окольничi, думнi дяки попiд стiнами, i кинули iх до нiг його величностi.

Цар потiшився тим, що поставив ногу в червоному сап’янцi, оздобленому коштовним камiнням, на тi клейноди i соiзволив вимовити одне лише слово: «Наконец-то!..»

Присутнi вiтали царя з перемогою.

Були промови, що ось нарештi повалений найбiльший малоросiйський неприятель Московii, який до всього сам – добровiльно! – попросив у його величностi пiдданства.