Генерали імперії

«Не поминайте лихом», – гетьман вклонився, скочив на коня i вже бiльше не обертався – нi до людей, якi, вийшовши за мiську браму, довго стояли, сумними очима проводжаючи гетьмана, котрого, попри все, любили i шанували, нi до рiдного йому з дiда-прадiда Чигирина. Не хотiлося зайвий раз гнiтити i без того згнiчене серце, хоча в душi був вдячний чигиринцям, що вони вийшли його проводжати.

Дорогою Петро Дорофiйович – так було заздалегiдь обумовлено, – вже на Лiвобережжi (через Днiпро переправився, обминувши Киiв, куди переможцi чомусь не велiли йому заiжджати) – повернув на Батурин.

Дорошенко й заiхав, валка зупинилась на площi, а Петро Дорофiйович, як був у дорожньому, так i попростував до палацу гетьмана Лiвобережноi Украiни, чиею резиденцiею i був Батурин.

В гетьманських покоях всюди – не розминешся, – вештались козаки i якiсь люди, певно, з поспiльства, дяки в рясах, лунав галас, чулися застiльнi вигуки, пахтiло смажениною.

Самойлович вийшов розчервонiлий, погладжуючи себе по вiдвислому животi, губи його були маснi, аж лискучi, вiн на ходу щось дожовував.

– А-а, Петро? – чи справдi щиро, чи вдавав, що привiтно, вигукнув вiн, загледiвши Дорошенка.

– Менше всього менi хотiлося б у тебе гостем бути.

– Ну, ну!.. – Самойлович був сама уважнiсть i доброта. – Годi старе пам’ятати. Що було, те… загуло.

– Ти так думаеш?

– Упевнений. Цур йому пек. Домовилися ж старого не згадувати. Добре, що заiхав. Ми тут саме обiдаемо. Власне, снiданок уже перерiс в обiд. Хоча, як точнiше, – реготав, – то вчорашня вечеря переросла в сьогоднiшнiй снiданок, а потiм так же плавно перейшла в обiд – дасть Бог, так i до вечерi дотягнемо.

– Бенкет переможцiв?

– Ну, ну… Домовились же старого не згадувати. – Самойлович рукавом утер губи. – Чого там. Всяко трапляеться. Не програе той, хто не воюе. А ми з тобою, Петре, козаки – коли виграемо, а коли й програемо. Та, кажу, годi. Пiшли, пообiдаеш з нами. Та й поiдеш далi в свою Сосницю на нове життя.