Генерали імперії

Дiзнавшись про такий указ Олексiя Михайловича, Дорошенко (його саме тодi збиралися конвоювати в Москву) весело пожартував:

– Везiть, везiть мене в свою Москву, а я у вашiй Москвi на балалайцi вшкварю i… Хоч i буду битий батогами за порушення царевого указу, але ж мене вiдправлять згiдно з тим указом на вiчне поселення не куди-небудь, а в Малоросiю. Га?

Помер Олексiй Михайлович, як уже вище згадувалося, у 1676 роцi, i тодi ж на трон було посаджено малолiтнього сина його Федора. Воно б нiчого (бо хто, як не син, успадкуе батька-царя на тронi?), але нащадковi на день смертi ледве виповнилося 15, i в Москвi шепотiлися, що царенко до всього ж ще й безнадiйно слабуе.

Що тiлом, що духом – юний царевич, який зненацька став царем, був тяжко хворим. Простiше, цар виявився… без царя в головi. А втiм, в iсторii траплялися i не такi парадокси!

Йому б лiкуватися в затишку й спокоi, а його живосилом на трон – врештi-решт, це зведе юнака в ранню могилу.

За життя його невдалого росiйським царством, починаючи з 1676 року, але вiд його iменi, iменi слабого царя-пiдлiтка охоче правили рiзнi групи бояр – Федiр взагалi не годен був самостiйно вирiшувати хоч якусь там справу! Перед вели родичi по материнськiй лiнii цареняти бояри Милославськi.

Жити Федору випало всього нiчого – 21 рiк. (Якщо зауважити, що дiд прожив 49 рокiв, а онук – 21, то, може, й справдi фатум переслiдував Романових?)

Того року, як везли Дорошенка до Москви, Федiр був на тронi вже другий рiк. Здоров’я в царяти все погiршувалося i погiршувалось, а розуму, ясна рiч, не прибавлялося, тож бояри розкошували, царюючи на свою вигоду.

І цей пiдлiток з монаршим титулом мав приймати – з пiдказки бояр – гетьмана Петра Дорошенка, для якого це було навiть образливо. Цар у 15 лiт! Та вiн же – хлопчина. Пахолок! Хоч i вiнценосний, але ж хлопчак. Вчорашнiй дiтвак! Ще й навiть не парубок i тим бiльше не парубiйко, а швидше – пiдпарубчак. Чи, як в Украiнi кажуть, пiдпарубчий. По-iхньому, по-руському – хлоп. Чи – отрок, що бiльш врочистiше.

І до цього пахолка-отрока, хлопа iхнього, i запрошено («запрошено»!) бойового полковника, гетьмана Украiни. Тож в тi днi йому здавалося, що вiн потрапив у якусь казку, в тридев’яте царство, тридесяте государство.

Гетьмана ще везли до Москви (i ще не ясно навiть, в якiй iпостасi – царевого гостя чи бранця?), а вже гонець, вискочивши з Москви навстрiч валцi з Украiни, застерiг: його величнiсть цар-государ прийме гетьмана 20 березня, а тому треба квапитись.