Генерали імперії

З двох бокiв Кремль омивають води рiчок Неглiнноi та Москви, а там, де не було водяних перепон (теперiшня Красна площа), вирили рiв глибиною вiд 8 до 12 метрiв (дво-триповерховий будинок) i шириною зверху до 36 метрiв та пустили в нього воду двох рiчок. І Кремль став островом, неприступним з усiх бокiв. Одночасно зводилися новi й перебудовувалися старi будiвлi в самому Кремлi – собори Успенський, Архангельський, Благовiщенський, Грановита палата для урочистих прийомiв великих князiв, а потiм царiв. З’явилися урядовi будинки – прикази, палаци бояр – здебiльшого родичiв великого князя, а потiм царськоi сiм’i.

Центром стала Двiрцева площа з головним храмом Москви Успенським собором, де вiнчалися на сiмейне життя й коронувалися на царство руськi великi князi й царi (в Архангельському iх ховали).

Але головним у Кремлi в його пiвденно-захiдному кутi мiж Боровицькими i Троiцькими воротами й до самоi площi був царський двiр – окремий городок зi своiми дворами, палатами, господарськими будiвлями, церквами й навiть садами.

Там же – чи й поруч – палати патрiарха, монастирi, церкви, ще далi – прикази, а iх в Росii вже тодi нараховувалося близько ста, хоч не всi вони розмiщувалися у Кремлi.

В один з таких приказiв – Малия Росii – i везли Петра Дорошенка надвечiр 19 березня 1677 року вiд Рiздва Христового.

Коли валка, попокружлявши загаченими вулицями бiлокам’яноi, нарештi дiсталася Кремля й спинилася на його територii в Малоросiйському дворi, стольник Семен Алмазов, вперше за всю дорогу вiд Сосницi, що на Чернiгiвщинi, й до самоi Москви, зняв ковпак, оторочений хутром видри, струсив з нього снiг, обтiпав долонями руду бороду, широко й розмашисто перехрестився.

– Всьо! Дома! В Москвi камен! Як у Бога за пазухою. Слава тя Господи! Приiхали, мать-ать-перемать!.. – І скiльки в голосi служивого було радощiв, що Дорошенко аж позаздрив йому – щасливець! Мае батькiвщину – свою Москву камен, – де й справдi почуваеться, як у Бога за пазухою. Повернувся додому, а що чоловiковi треба у цьому свiтi?

Осiняли себе хрестами, познiмавши хутрянi шапки, й стрiльцi – вони теж повернулися з Украiни додому живi-здоровi i тепер з нетерпiнням чекають, коли ж iх – в нагороду за добру службу, – повiдпускають додому, i вони з галасом, гиком i свистом понесуться в свою Стрiлецьку слободу.

І тiльки полоняник не радiв i Богу не дякував – не було за що.

– З прибуттям, гетьмане, до Москви, матушки нашоi!

– Вашоi, стiльнику, вашоi, – уточнив бранець.