Це я, званий Чемерисом…

А пили чемериси що? Чи ж, бува, не власну горiлку, названу вiд них чемерiвкою?

І, певно, дiтей у них було рясно, бо ту чемерiвську малечу (як у циган – циганчата) сусiди весело звали чемервою – бо звiдки взятися цьому слову?

А може, вони вперше в Украiнi поселилися на територii теперiшньоi Хмельницькоi областi – ось вiд них i пiшло тамтешне селище Чемерiвцi, центр Чемеровецького району? Отож i в давнiй пiснi питали якогось там тюрка-чемериса (чи iхнього нащадка), чому це вiн, мовляв, дiвочок не любить? Але цього нам тепер вже нiхто не скаже – чому вiн не любив дiвчат? (Бо всi iншi Чемериси, яких я знав, чи про яких чув, дiвочок любили – аж-аж!.

На стiнi мого кабiнету висить «Пам’ятна грамота» з козаком-бандуристом вгорi. Вона починаеться такими словами:

«Ми, козаки курiннi, i Кошовий отаман славноi Микитинськоi Сiчi, лицарi вiйська Запорозького низового Кодацькоi паланки

СПОВІЩАЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що наiжджав до нас у Микитинську Сiч в серпнi у рiк Рiздва святого 1999 дня 5 сей волелюбний козак, прийнятий з великою пошаною тутешнiм товариством славного вiйська Запорозького низового.

ПІДТВЕРДЖУЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що не щадячи живота свого, шануючи предкiв козачих й усього украiнського народу, з великою пошаною вiдвiдав святi мiсця всiх п’яти Запорозьких Сiчей: Бучацько-Токмакiвськоi, Микитинськоi, Староi Чортомлицькоi, Базавлуцькоi, Новоi Пiдпiльно-Покровськоi i кинув жменьку земельки святоi до Хреста пам’ятi вiчноi слави вiйська Запорозького низового i всiеi Украiни-матерi, що власник грамоти оцiеi посвятився по iстинно козацькому звичаю в козаки Микитинськоi Сiчi, славного вiйська Запорозького низового при всiй чеснiй громадi товаришiв-побратимiв у присутствii вiтця святого…»

Таким чином ще один, званий Чемерисом, – а точнiше, автор цих рядкiв – був прийнятий до Кодацькоi паланки (бо жив я тодi в мiстi Сiчеславi на Днiпрi) вiйська славного Запорозького, в чому й розписуюсь: козак Валентин з козацьким iм’ям Сiчеславець, син Луки, вiд самого дня народження званий Чемерисом – i тiльки Чемерисом i нiким iншим.

Прадiд Артем, дiд Макар, батько Лука

Мого прадiда звали Артемом. Я його нiколи не бачив, бо помер вiн за три роки до мого народження, але чув про нього багато. Бабуся часто його згадувала: прудкий був Артем, казала, на сто п’ятому роцi життя не ходив, а – бiгав. Все пiдбiгцем, пiдбiгцем, тож нiхто з ним довго не мiг зiйти. А йому – сто та ще й п’ять рокiв.