Аравійська пустеля (збірник)

Легенда це? Билиця?

Чи – правда щонайправдивiша?

Не знаю.

Може, й легенда, а може, i правда-билиця.

Але, виступаючи якось на конференцii «Людина – що це таке?» (письменники гуртом мiркували над цим вiчним питанням), я пригадав цей випадок i розповiв учасникам зiбрання про коника з дерев’яною ногою, як вiн жив-спiвав i вправно стрибав у художника Архипа Куiнджi на роялi…

Не знаю, легенда це, чи билиця, але вiрю, що саме так i було.

Архип Куiнджi – незвичайний художник, творець неймовiрно-фантастичноi картини «Мiсячна нiч на Днiпрi», справдi змайстрував покалiченому конику дерев’яну нiжку, i врятована комаха вiддячувала Куiнджi i сюрчанням, i своiми диво-стрибками.

Інодi думаеш: як небагато треба, щоб вiдчути себе людиною i щоб бути людиною на планетi Земля. Усього лише подарувати покалiченiй комасi дерев’яну нiжку та поселити ii у шкатулцi на роялi. І так змайструвати ту диво-нiжку та приладнати, щоби комаха сприймала ii як свою.

Тож чи багато для цього треба, га?

Ведмедик, син ведмедя

Лаз був кручений, та ще й такий, що з-помiж спелеологiв називаються «шкуродерами»: протиснутись у нього можна лише таким худоребрим, як я, та й то «на видиху», стиснувши грудну клiтку.

Повторюючи про себе рядки з iнструкцii про те, що «при проходженнi вузьких лазiв не можна напружувати м’язи, тiло по можливостi мусить бути розслабленим, найбiльш безпечне положення – коли одна рука витягнута вперед», я звивався вужем у кам’яних лабетах i мав таке вiдчуття, нiби хтось невидимий у чорнiй пiтьмi намагаеться здерти з мене разом з одягом i шкiру.

Та от, коли здавалося, що анi дихнути, анi ворухнутися, лаз почав розширюватись. Я увiмкнув налобну фару. Кам’яна горловина лишилась позаду, а попереду, на вiдстанi витягнутоi руки, був тупик. Звiдкiлясь iзнизу тягло в пiдборiддя вогким прохолодним повiтрям. Невже колодязь? Тодi доведеться повертатися – без спецспорядження, без страховки, та ще одному колодязь не пройдеш. Це рiвнозначно самогубству.

Лежачи на краю отвору, я скерував свiтло фари круто вниз i заглянув у дiру. Нi, не колодязь. І не штольня. Усього лише неглибока щiлина. Промiнь свiтла вихопив з чорнющоi пiтьми неширокий карниз, а за ним, на вiдстанi пiвтора-двох метрiв, виднiлося дно, на якому я через хвилину вже й стояв обома ногами.

Ну от, тепер можна й роздивитись: спiшити принаймнi нiкуди. Усього лише за якихось двадцять хвилин я проник у цю «страшну» печеру, про яку стiльки наслухався.