Аравійська пустеля (збірник)

– Годi, годi вже… – обiзветься до нього дiд Щедрiй (а може, не так до лелечича, як до самого себе, до думок своiх болючих). – Лелька свого ти вже не повернеш. Кожного з нас чекае своя Аравiйська пустеля. Кому випаде перелетiти ii, кому крила тiльки обсмалити, а кому i впасти на гарячий пiсок. Лелько впав, iншi перелетiли пустелю, отож вашому лелечому роду i не буде переводу.

Помовчить i знову гомонить. Чи до лелеки, чи до самого себе.

– Життя – як тее море… А в пiснi як спiваеться?.. Доки море перелечу, крилонька зiтру…

Минуло ще кiлька рокiв.

Дiд Щедрiй геть побiлiв, i коли сидiв на ослiнчику пiд розквiтлою вишнею, то здавалося, що його бiла борода теж по веснi розквiтла вишневим квiтом.

Йшла його вiсiмдесят сьома весна.

– Це ж треба стiльки прожити, га? – дивуеться старий. – Вiсiмдесят сiм годочкiв, як один день! Уже давно Катерина з сином до себе кличуть, а я все живу та живу…

Згадував сина, бiлявенького Лесика iз щербатеньким зубом.

У сорок першому Лесик уже був лейтенантом.

У кiнцi травня сорок першого мав приiхати до батькiв у вiдпустку. Катерина хату вибiлила, зiллям ii заквiтчала, а вiн вудочки лаштував – Лесик у листах похвалявся: як приiду у вiдпустку, то вiдразу ж за вудки i до Орелi!.. Та все в листах доскiпувався, чи беруть у Глухому озерi щуки, а на Орелi, бiля засохлоi верби, окунi?

Замiсть вiдпустки Лесик вилетiв на фронт.

Фотографii обiцяноi так i не надiслав, i лишилася вiд нього та, едина, де вiн знятий ще хлопчиком у воротах…

Лесику було в сорок першому двадцять, батьковi – сорок п’ять.

Ідучи на вiйну, Щедрiй казав:

– Якщо моему роду випаде зустрiтися з кулею, то нехай вона дiстанеться менi. Я пожив бiльше та й щастя любовi спiзнав. А Лесик ще тiльки починае жити – не можна йому з кулею зустрiчатися, йому ще треба по вiйнi гнiздо свое вити, радiсть любовi спiзнати, дiтей виростити i в свiт бiлий пустити…

Ворожа куля таки випала iхньому роду – тiльки прийняв ii Лесик.

Не перелетiв криваве море вiйни.

Не повернувся вiн до рiдного краю, не вийшов росяним ранком з косою на луки, не посидiв з вудочками бiля Орельки, не цiлував дiвчат i дiтей своiх не лишив у свiтi бiлому.

Чекав його батько аж до сорок сьомого.

А тодi прийшов папiрець: у сорок третьому капiтан О. Т. Щедрiй не повернувся iз бойового завдання.

Вiн не повернувся з польоту й досi.

Капiтаном сина свого Щедрiй не уявляе, бо так i не побачив його жодного разу в офiцерськiй формi з погонами.