Аравійська пустеля (збірник)

Ось так вони й висять у дiда в свiтлицi: злiва – Лелько, а праворуч – Лесик (так звати дiдового сина).

– Ну й морозяка, аж хурчить!.. – У чорнiй кожушинi, увесь обмерзлий, з бiлими бровами й бiлою бородою, крекчучи, заходить до хати господар i хукае на закляклi, почервонiлi руки. – Скажений! Прямо тобi збiсився. І вдяганка ж на менi непогана, а тiло як наче хто голками коле. Аж душу виймае. А на Орелi бабахнуло, як iз гармати. Аж лiд розвернуло – такi морози! Давно такоi зими не було, постарався лютий. Чи, може, хто його образив?

– Як це мiсяць можна образити? – питаю.

– А так… обiзвав його хтось злим, от вiн i сердиться, – гомонить старий роздягаючись. – Вiн хоч i лютий, а добрий. То у нього служба така – морози та снiговii на нас наганяти. А коли його образиш чи злим словом обiзвеш, то вiн тодi й шаленiе та сердиться. А як до нього ладком, ладком, – то й лютий тодi лагiднiе. Еге, вiд доброго слова ще нiхто злим не ставав.

Побачив, що я стою бiля фотографii на стiнi, i собi пiдiйшов.

– Ото, Лелько любив на воротах стояти. Ще як лiтати вчився, то з хати на ворота, а з ворiт на хату. А коли хто повз двору йде чи iде, то вiн з цiкавостi на воротах стане i придивляеться: а хто ж то йде чи iде?.. Цiкавий був, – помовчав, вiддираючи з бороди та вусiв крижанi бурульки. – А Лесику моему, – кивнув на фотографiю сина, – тут шiсть годочкiв. Це його знято в те лiто, як вiн собi крила змайстрував.

Я чув про це вiд дiдових односельцiв, але краем вуха, тому прохаю старого розповiсти детальнiше.

– Синок мiй ще змалку небом марив… Усе, було, до лелек на хатi придивляеться; як вони на хату сiдають, як крила своi складають за спиною та як iх випростовують i в небо злiтають… Дуже-бо Лесика мого небо й крила цiкавили. Таке вже вдалося, хлоп’я мое бiлявеньке, – небо його до себе манило i кликало. Тож якось надумав Лесик змайструвати собi крильця. За хатою в малинi ховався, щоб нiхто не побачив. З молодоi лози iх виплiв, а зверху полотном обтягнув (полотно те у матерi в скринi поцупив).

Як удома нiкого не було, то вiн на хату по драбинi вилiз, якось собi до рук тi крильця приладнав i з хати стрибнув. Це ж треба, га? Добре, що хоч на копичку сiна впав, не покалiчився, слава Богу… Зiзнаюсь, пiд гарячу руку хотiв було його ремiнцем вiдшмагати… Замахнувся, а вiн зiщулився, на мене дивиться i каже: «Хоч убийте, тату, а все одно буду лiтати!..» У мене й рука опустилась… І в кого ж ти, питаю, таке вдалося?..