Аравійська пустеля (збірник)

«Щоб ви знали, в Африцi теж зараз мiсяць лютий, – пише Лелько в одному з листiв, котрий я вже кiлька разiв перечитував дiдовi Щедрiю. – Та мiж тутешнiм лютим i приорiльським – спiльного хiба що назва. Бо у вас зараз зима, вiд якоi ми, лелеки, змушенi летiти аж на край свiту, в Африцi ж у лютому мiсяцi спека стоiть така, що рiчки висихають, i дно iхне трiскаеться. Лише де-не-де червонi калюжки муляки залишаються.

Ось так ми й зимуемо… А втiм, це тiльки так говориться, що ми, лелеки, зимуемо в Африцi, бо насправдi ж зими тут немае i не було нiколи.

Тут i знати нiхто не знае, що воно таке – зима: нi бегемоти, нi носороги, нi буйволи, нi жирафи, нi зебри, нi слони, нi леви. Навiть страуси i тi не знають, що таке зима. І крокодили теж нiколи й нiчого не чули про зиму. Тiльки чорнi грифи, якi лiтають високо-високо, видивляючись у саванi поживу, казали якось, що буцiмто на найвищiй горi Африки – Кiлiманджаро – е справжнiй, щонайсправжнiсiнький снiг…

Отака тут зима – спека, спека i спека.

Дощiв уже давно не було, у бiлястому, наче вигорiлому небi – жодноi хмаринки. Над рiвниною тремтить сухе i гаряче марево, анi вiтерця… Трави в саванi вигорiли, дерева стоять голi, без листя i без тiнi.

А земля тут не чорна, а червоно-бура. І тому слони теж ходять червоно-бурi (рятуючись од спеки, вони за вiдсутнiстю води набирають у хоботи дрiбний червоний пил i „обмиваються“ ним). А он на пiвнеба постае коричнева хмара. То в пошуках води пересуваються на захiд стада антилоп, а за ними – назирцi леви й шакали.

Ось такий тут мiсяць лютий».

Коли на мить затихае лютування лютого, чути, як лунко i рiзко (десь, певно, на оголених пагорбах) репаеться земля – такi морози! І цвiркун тодi на дiдовiй печi злякано затихае. Хоча що йому i чого боятись у «теплих краях»?

Репнуло, трiснуло, завило, захурделило, i знову бiлий свiт потонув у снiговiй круговертi.

А коли затихне все на якусь часинку, тодi з-за рваного шмаття хмар, що мчать холодним небом, вигляне сонце, i свiт бiлий тодi так i спалахне, так i заiскриться, що аж очам, як дивитися, боляче стае.

А голуба Орiль та дочка ii, блакитна Орiлька, з берегами, з очеретами, лозами i вербами, з озерами й левадами, заплавами й гаями – загаченi, занесенi снiгами. Сплять.

Навiть чорне гайвороння поховалося – такi морози.

А в лелечому гнiздi, що на дiдовiй хатi, у якому народився i вирiс Лелько, – бiла копичка снiгу.