Аравійська пустеля (збірник)

Тож i сiльський куток, де крайнiми стояли його хата й кузня, за традицiею (давати наймення кутковi вiд iменi останнього насельника на тiм кутковi) звали Копiевим. Або – Копiiвщиною.

Копа – це сiльська громада, сходка. А копiем у тi далекi часи прозивали старшого, вибраного ватага, поводиря копи-громади. Копiем у Моринцях i був той чоловiк. Моринчани охоче ходили на Копiiв куток до свого копiя-коваля – комусь потрiбна була порада, комусь на господарство чи для реманенту щось викувати – лемеша там, чересло чи ще щось.

Тай коня Копiй пiдкуе.

– Го-го-го! – засмiеться, блискаючи бiлими зубами. – На те й коня кують, аби не спотикався. Ходи, вороний, та мiцнiше землi тримайся!

Смаглявий (мабуть, не так з роду, як вiд горна), чорновусий, як i всi ковалi, дебелий та сильний, моринецький коваль нiкого не боявся, за громаду завжди горою стояв. Вогонь у горнi його приземкуватоi, закiптюженоi кузнi горiв зрання й дотемна. А добре його ковадло нiколи не боялося ковальського молота. Тяжка то праця – ковальство, бо ж треба цiлий день молотом бити по ковадлу.

Але у Копiя наче все легко робилося – такий у роботi був затятий. Аж iскри сипались, як вiн кував-клепав. А тодi клiщами вхопить розжарену залiзяку та в шаплик iз водою – п-ш-ш-ш!!!

Тiльки пара вгору шугне.

Так i ковалював собi. День у день линуло з його кузнi веселе та завзяте: гуп-дзень, гуп-дзень! А з глибокого яру, що був неподалiк його кузнi та обiйстя, чулося раз по раз: ку-ку, ку-ку…

– То менi зозулька щастя куе, – казав, бувало, коваль.

І всi вiрили, що так воно й мае бути. Умiв вiн i любив добре трудитися. Витре ото спiтнiлого лоба й скаже:

– Еге, добра робота добре й грiе, тож коваль i клепле, доки тепле. І в мороз йому жарко. А на холодi тiльки ледачi кують ухналi зубами.

Дружиноньку свою кохав i берiг.

Того року вона мала народити iхнього первiстка. Батько звичайно ж чекав маленького коваленка, якого вiн, коли той виросте, неодмiнно навчить ковальському ремеслу. А там дасть Бог, ковалiвна з’явиться – любо йому буде ковальством займатися.

Та не так сталося, як гадалося. Ковалиха була пiдневiльною – як i всi в Моринцях.

На панщину крiпаки мусили ходити певнi днi на тиждень, але ще час од часу виникали iншi, непередбачуванi роботи. Навзагал вони звалися шарварками. Себто додатковою до панщини феодальною повиннiстю, зайвою роботою. По селах тодi спiвали: «Од недiлi до недiлi гонять на роботу, увесь тиждень на панщинi, шарварок – в суботу».