Аравійська пустеля (збірник)

В ту мить я просто забув про одне з головних правил спелеологii: нiчого не чiпати у печерах без особливих на те потреб i тим бiльше – не брати на згадку нiяких сувенiрiв. Один вiзьме, другий прихопить, третiй не пройде мимо, четвертий… Дивись, i не лишиться нiчого вiд фантазii природи. Але в ту мить я про те, повторюю, не подумав, бо менi дуже сподобались симпатичнi ведмедики. Уявляючи, як я поставлю у себе вдома, у кабiнетi, таку фiгурку та як дивуватимуться знайомi, а я ще й примережу красиву та жахну iсторiю, щоби полоскотати iм нерви.

Отож я простягнув руку i вiдломив середнього ведмедика…

Лунко трiснув у глухiй тишi сталагмiт, i менi здалося, що хтось не то вражено, не то обурливо крикнув… Я сторожко прислухався, але тут же заспокоiв себе, що то всього-на-всього своерiдна тутешня акустика, яка по-своему перекручуе кожен звук, у печерi iнодi й не таке почуеш.

Отож угамувавши в душi сум’яття, я милувався ведмедиком у свiтлi фари – вся його постава була напрочуд живою, кумедною, тiльки крихiтнi намистинки очей раптом спалахнули криваво-червоним рубiновим блиском.

Той блиск менi чомусь не сподобався. Подумавши (запiзнiло, звичайно), що, мабуть, не треба було нiвечити такий витвiр природи, я сунув ведмедика в кишеню куртки – не викидати ж його тепер – i пiшов далi.

У Газдiвськiй печерi, як я невдовзi переконався, було все те, що бувае i в iнших печерах: темрява, низька температура, стопроцентна вологiсть, своерiдна акустика. І – тиша.

Глуха, вiковiчна тиша, яку порушуе всього лише один звук: кап, кап, кап…

Пауза.

І знову: кап, кап, кап…

Колись, сотнi тисяч, а може, й мiльйон лiт тому, дощова чи тала вода знайшла у схилi гори трiщину, вiками ii збiльшувала, поглиблювала, вимиваючи вапняк, аж доки не проклала лабiринти. Спершу тими лабiринтами потекли струмки, розширюючи i поглиблюючи iх, за ними вже хлинули пiдземнi рiки, вимиваючи в горi галереi, колодязi, шахти, штольнi, зали, гiгантськi прiрви, одне слово, утворюючи все те, що мовою спелеологii називаеться карстовою порожниною.

І так спливали вiки, тисячi вiкiв, сотнi тисяч вiкiв…

Крапля води, розчинивши вапняк, спершу зависае на стелi, зароджуючи кам’яну бурульку – сталактит, що звисае згори вниз, i зрештою, зриваючись зi стелi, крапля розплiскуеться об долiвку, утворюючи вже сталагмiт, що наростае знизу вгору.

Так i трудяться мiльярди крапель протягом десяткiв i сотень тисяч лiт.