Радянський спецзв'язок

Проблема була в тому, що в iнтересах урядового зв'язку використовувались лiнii та канали, як правило, НКЗ, працiвники якого, маючи необхiдну технiчну пiдготовленiсть та службовий доступ до цих лiнiй i каналiв, могли здiйснити прослуховування.

Вперше про уразливiсть ВЧ зв'язку написав у своему рапортi вiд 8 серпня 1936 року старший технiк-iнженер Ільiнський на iм'я начальника ВУЗ Воробйова. Основними джерелами погроз були агентура iноземних спецслужб серед обслуговуючого персоналу та використання рiзних портативних i простих в обслуговуваннi технiчних засобiв.

У документi, що був написаний у лютому 1937 року, була фраза про те, що «розмови можуть пiдслухуватися (i слухаються) нашими працiвниками ВЧ, а iм також цiлком довiряти не можна». У першому пунктi «Акту комiсii про перевiрку технiчного стану Центральноi станцii урядового ВЧ-зв'язку» також зазначалося: «Існуючий стан ВЧ зв'язку не гарантуе таемнiсть урядових зв'язкiв».

У 1938 роцi начальник вiддiлення урядового ВЧ зв'язку Воробйов в одному з рапортiв зазначив, що «спецзв'язок НКЗ, яким користуються абоненти Кремля, не забезпечуе нiякоi таемностi розмов, тому що цей зв'язок надаеться Кремлю у вiдомi години i розмова членiв уряду проходить через ту ж апаратуру НКЗ, що обслуговуеться технiчним складом, який обслуговуе й комерцiйнi розмови».

Тому в термiновому порядку довелося прокласти спецiальний кабель, що з'еднав станцiю ВЧ зв'язку з АТС Кремля.

Таким чином, з розвитком мережi урядового мiжмiського зв'язку все бiльш актуальною ставала проблема створення власноi спецiальноi апаратури (згiдно з термiнологiею того часу – оперативноi технiки) для забезпечення автоматичного засекречування мовного сигналу.

Історiя створення такоi апаратури розпочалася ще на початку ХХ столiття. Так, у 1900 роцi Паульсеном була запропонована «розбивка» мовного сигналу на сегменти та передача iх у зворотньому напрямку (тимчасова iнверсiя). У 1918 роцi датський iнженер Тiгерстедт запропонував «розбивати» мову на тимчасовi сегменти i переставляти iх у часi (тимчасовi перестановки).

У 1920 роцi росiйський вчений Михайло Бонч-Бруевич удосконалив тимчасову перестановку, увiвши кадрову структуру перетворень (кожнi «N» сегментiв переставлялися по-своему). У 1922 роцi англiець Хоу-Гольд запропонував застосовувати синхронну змiну несучоi частоти передавача та настроювання приймача (для засекречування радiотелефонного зв'язку).