Iван Богун. Том 2

– Назад! Назад! – здiйняв вiн вгору обидвi руки i почав вiдходити, пропiкаючи очима ляхiв на окопi. Цiеi хвилини вiн вiдчув себе, неначе кiнь, якому на повному чвалi затягли вудила, одночасно даючи остроги. Але, не пiддаючись раптовому пориву, вiн вiдступав.

І нарештi ворота окопу вiдчинилися. Пишне шляхетне лицарство, здiйнявши вгору рiзнобарвнi прапорцi на кiнчиках ратищ, рядами по п'ять вершникiв почало виiздити з найближчих до козакiв схiдних ворiт. До тих, хто з'являвся зi схiдних, приеднувались двi колони, що iх випустили пiвденнi i пiвнiчнi брами ворожого табору.

Товаришi гусарських хоругв притримували гарячих коней, швидко проводили циркуляцii, утворюючи на полi навпроти фронту козацьких полкiв якусь подобу розпластаного в польотi орла, головою якого були блискучi гусари, кiнчики крил утворювали бiльш просто оснащенi драгуни, мiж якими чорнiли чорнi обладунки рейтарських рот.

– Клюнули-таки! На бiса i всiм чортам! Клюнули, пане сотнику! – долетiв до Івана голос хорунжого Тетерки.

– Добре! – дiловито мовив вiн, зачувши несамовитий спiв сурми, який був умовним сигналом до атаки козацькоi i татарськоi кiнноти. – Ну от тепер i попрацюемо! – Іван повернувся обличчям до батави. – Ну що, пани-молодцi, як вам лядська кутя?!

– Та повз рота, батьку! – почулися голоси.

– Сичати сичало, а до пуття… Одне слово – кутя!

– І галушки не налякали?! – вишкiрився Богун.

– І чого iх боятися?!

– Поле он гарно затовкли, а нас i не зачепили. Напевно, добряче лядськi гармашi допалися до мальвазii! – зареготали в батавах.

– Ну то зустрiчайте самих ясновельможних! – Іван ясно почув за спиною, як застогнала земля пiд копитами коней ворожоi кавалерii. – Шмигiвницi до бою! Ратища в землю! Щоб жоден кiнь далi ратища вашого списа не добiг! Та не бiйтеся смертi, браття! – Богун криво посмiхнувся. – Боятися потрiбно було ранiше! Слава!!!

– Слава!!! – дружно вiдповiли козацькi батави.

– Слава! Слава! – залунало у вишикуваних праворуч та лiворуч полках.

Богун широким кроком приеднався до передньоi батави i лiвою рукою вихопив з-за пояса пiстолет. До гусар, якi мчали з важкими списами напереваги, залишалося не бiльше двох сотень крокiв.

– Ну, Боже, обороняй, – впiвголоса вимовив поряд з Іваном лiтнiй селянин, який стискав у руках рукiв'я потемнiлоi вiд часу, але вiд того не менш небезпечноi бастарди. Приглянувшись, Богун упiзнав Данила Пилипенка, якого вписував у реестр своеi новоi сотнi минулого вечора.