Iван Богун. Том 2

Поряд з полковником, серед почту з джур, хорунжого i бунчужного, знаходився й сам Хмельницький. До гетьманського почту приедналися й кiлька досить багато вбраних татар, котрi, судячи зi всього, прибули вiд Тугай-бея для координування дiй своеi кiнноти з рештою повстанського вiйська. Тiеi самоi митi, коли Богун, притримуючи шаблю, пiднiмався на пагорб, Тугай-бей, приклавши руку до своеi величезноi чалми, поглядав на польський табiр, на якусь деталь, розташовану там, де йому вказував Хмельницький. На мурзi був зодягнений оксамитовий кунтуш, з-пiд якого блищала кольчуга, на ногах Тугай-бей мав широкi зеленi шаровари i червонi сап'яновi чоботи.

Рондик вороного коня сановитого татарина вражав пишнiстю срiбних бляшок, золотого галуна i дорогоi лакованоi шкiри.

Нечай знаходився дещо поодаль вiд гетьмана. Стиха перемовлявся з Кривоносом, який теж розглядав табiр Потоцького в далекозору трубу.

– А, Іване, добре, що прийшов! – потиснув Нечай Івановi руку. – Як там у тебе?

– Усе добре.

До бою готовi, – коротко вiдрапортував Богун, потискаючи руку Нечаю, а потiм i Кривоносу.

– А це що у вас перед батавою? – вказав Кривонiс на вози iз землею та дерев'яними крилами.

– Та от, трохи батаву вiд куль та картечi прикриемо…

– Молодець! – посмiхнувся Нечай. – Казав я тобi, Максиме: золота голова в нашого пана Івана. Поглянь – здалеку ну нiби шмигiвницi!

– А тут, Даниле, якраз i не моя заслуга. То осавул мiй таку армату винайшов.

– Усе одно молодцi, – похитав Нечай головою, – бiдний думкою багатiе! А в мене новини для тебе, тому й викликав.

– Новини? – враз насторожився Іван. – Якi ще новини?

– А чому ж так насторожився? – Данило загадково пiдморгнув. – Та хорошi, хорошi! Уночi чотириста шабель запорiзького вiйська прибули пану гетьману на пiдмогу, все охочекомоннi. А привiв iх… Ну а ось i пан вiйськовий суддя сам до нас завiтав, – закiнчив вiн, дивлячись на когось за спиною в Богуна.

Іван рвучко повернувся. Позаду, крокiв за десять вiд нього, взявши руки в боки, сидiв у сiдлi доброго гнiдого жеребця Омелько.

Знiвечене колись обличчя розтягнулось у посмiшцi, очi, вкритi сiточкою дрiбних зморшок, весело дивилися на Богуна. За мить Деривухо сплигнув на землю i пiдiйшов до Івана.

– Ох i молодець! Ох i красень! Ну iди, iди, почоломкаемося! – вiн ухопив Богуна в обiйми i тричi навхрест поцiлував. – Ще вночi хотiв тебе бачити, та де там! Данило каже: не руш, най вiдпочине.