Iван Богун. Том 2

Серед могильноi тишi спостерiгали вони, як вороже вiйсько, яке й дотепер переважало польську армiю за кiлькiстю, поповнювалося за рахунок пiхоти, котру Потоцький так очiкував для укрiплення власних позицiй. О, тепер для Стефана вони не були «синiми мухами», вiд яких вiн роздратовано вiдводив погляд, милуючись блискучими рядами крилатоi гусарii i закованими у броню ротами «чорних дияволiв». Тепер це були шiсть тисяч чудових пiхотинцiв. Дисциплiнованих, хоробрих i невибагливих воякiв, бойовi якостi яких знали й поважали далеко за межами Речi Посполитоi.

І цi шiсть тисяч тiльки що продефiлювали перед очима свого безталанного командира i поповнили ворожi ряди, роблячи i без того безрадiсне становище авангарду коронного вiйська зовсiм критичним.

Одразу ж пiсля того, як було передано коня у руки джурам-татарчатам, Іван розшукав Джеджалiя, вiд якого довiдався, що Хмельницький вирiшив не розтягувати фронт, а розташувати новоприбуле вiйсько поряд з полками Кривоноса, Пiвторакожуха, Нечая та Криси, поповнюючи iх у числi iншого i арматою.

Нашвидку вiддавши вiдповiднi розпорядження старшинi, Джеджалiй поспiшив на доповiдь до гетьмана. Богун вирiшив дiяти не гаючись.

– Пане полковнику, – пiдступив вiн до Джеджалiя.

– Слухаю, хорунжий, – зупинився на мить той.

– Зi мною сорок козакiв з Вороновицi, дозволь пристати з ними до полку Нечая.

Полковник замислився.

– Не час тепер з полку в полк бiгати. Ти що, з Охрiмцем не в ладах?

– Це не так. Охрiмець про все знае i не утримуе…

– Тодi в чому ж справа?

Іван знизав плечима, не знаючи, як краще почати, та на допомогу йому несподiвано прийшов сам Охрiмець, який взявся невiдомо-звiдки:

– Я, Филоне, кращого хорунжого анiж пан Іван, навiть уявити собi не можу.

Проте скiльки ж йому пiдi мною ходити? Люди його за ним хоч у вогонь, хоч у воду, а з Нечаем вiн мало не змалечку побратим. Вiдпусти козака.

– Добро, – коротко змахнув рукою Джеджалiй i пiшов, ледь помiтний у сутiнках, туди, де, освiтлений яскравим полум'ям вогнищ i смолоскипiв, бiлiв намет гетьмана.

– Дякую, Тарасе, – простягнув Богун руку сотнику.

– Ти цього достойний, Богуне, – потиснув Охрiмець простягнуту руку. Іван на мить вiдчув суху мiцну долоню. – Знаю тебе не один рiк i бачу, що ти спроможний на бiльше, нiж на те, аби нести сотенну хоругву. Дехто може заперечити, мовляв, не час просуватися вгору кар'ерними сходами тодi, коли на кону доля Батькiвщини. Але то нiсенiтницi.