Iван Богун. Том 2

Пане Шемберг, не могли б ви, гм… пiдiгнати iх, чи що?

Шемберг, сорокатрирiчний шляхтич, який провiв на королiвськiй службi от уже чверть сторiччя, блиснув на Стефана поглядом сталевих, з червоними прожилками, очей з-пiд густих сивуватих брiв i обурено заворушив схожими на жмут соломи вусами:

– Але ми, проше пана, мусимо розвантажувати вози, iнакше значна частина припасу й провiанту буде зiпсована. У цьому i е основна затримка.

Потоцький зiтхнув:

– То е кепсько, панове, дуже кепсько!

– Ми тут, ваша милiсть, саме з питання переправи, – зиркнувши з-пiд лоба промовив Душинський.

– Прошу?

– Особисто я дотримуюся думки про недоцiльнiсть переправи, – похмурий вираз обличчя Душинського виразно промовляв, що вiн цiлком упевнений у сенсовi своiх слiв.

– Гм… Цiкаво! А що саме наштовхнуло вас на таку думку? – звився Потоцький.

Полковник приречено зiтхнув i ще раз прокашлявся.

– Головним чином те, – усе ж уперто продовжив вiн гнути свое, – що на протилежному боцi немае навiть кiлькох миль рiвноi i вiльноi вiд рослинностi мiсцини для облаштування табору, самi лишень озера та болiтця.

– Але, прошу вибачення, який табiр? – запротестував Потоцький. – Хiба ми тут для того, щоб подiбно до кротiв вкопуватись у землю? Нi, полковнику! Попереду ще кiлька годин ясного сонячного дня, тож я маю на метi подолати близько десяти миль до того, як ми будемо змушенi зупинитися на ночiвлю. Пан Душинський, очевидно, бачив недобрий сон, або його налякала якась мара, коли вiн радить поводити себе, мов запорiзька наволоч, закопуючись у землю без жодноi на те необхiдностi.

Душинський густо почервонiв i заграв жовнами, уп'явшись поглядом у саркастичну посмiшку Потоцького, але промовчав. Йому на допомогу прийшов Шемберг:

– Пане Стефане, його милiсть мае рацiю. Недоцiльно робити таких ризикованих маневрiв, як переправа, знаходячись на ворожiй територii, якщо не проведено грунтовну розвiдку на мiсцевостi. А бiльш ворожоi територii, анiж тут, годi пошукати, ми наближаемося до самого серця Запорiжжя!

– Але пан забувае про Кодак, – скривив губи Стефан, – пiд час найменшого руху ребелii його комендант, поважний пан Гродзицький, зобов'язаний повiдомити мене!

– І все ж таки я наполягаю на проведеннi розвiдки на тому боцi Жовтих Вод, – уперто схилив голову Шемберг, якого Миколай Потоцький конфiденцiйно вповноважив опiкати Стефана, оберiгаючи його вiд юнацькоi запальностi й необдуманих рiшень.

Кiлька хвилин Стефан мовчав.