Iван Богун. Том 2

 – Але дванадцятеро полягли, як у степу трава. Кiлькох поранено – чув про це, коли за твоiм дорученням до Джеджалiя бiгав. Пан отаман звелiв усiх на крутому березi Днiпра поховати, нехай дивляться на веселу Днiпрову хвилю… А поряд нiмцiв, якi iх i пострiляли. І навiщо нам з отим стервом баритися?

– Вони не стерво, Михаиле.

– Пхе! – насупився Михайло. – А хто ж бо? Та вони ж у нас стрiляли, тобi он мало ребра не потрощили, братчикiв побили. Якби на те моя воля, скинув би слiдом за Барабашем!

Іван, скривившись вiд болю, що його завдав необережний рух, дiстав з пiхов шаблю.

Оглянувши закривавлене лезо, заходився витирати його просоченою гусячим жиром ганчiркою.

– Ти на вiйнi був? – запитав згодом у Михайла.

– Доси нi.

– Коли ти, Михаиле, хоч кiлька разiв заглянеш в обличчя смертi, коли вiдчуеш на собi ii холодне дихання, ти або зламаешся i зрозумiеш, що класти власне життя на шальку терезiв – це не твое, або це затягне тебе i почне п'янити не гiрше, нiж жбан оковитоi. І ось саме тодi ти зрозумiеш: воiн воiна повинен поважати, навiть коли вони знаходяться в нацiлених одна на одну батавах… Тi люди смiливо пiдняли зброю проти багатотисячного табору.

Тому що це було iх роботою. Вони знали, яка доля на них очiкуе, але нi один не вiдступив. Хiба такi люди не достойнi слави i почестей?

Михайло помiтно знiтився пiсля таких слiв хорунжого i нiчого не вiдповiв. Богун ще кiлька хвилин витирав з блискучого полiрованого леза плями запеченоi кровi, пiсля чого стромив шаблю назад у пiхви.

Погляд його несподiвано впав на зiшкулене пiд лавою тiло за кiлька крокiв вiд нього. Розгон! За останнiми подiями Богун зовсiм забув про свого безталанного осавула.

– Михаиле! – гукнув вiн.

– А хiба що?

– Подивись лишень, бранець наш ще живий? Лежить он без руху.

Михайло швидко перескочив через кiлька лав i схилився над Розгоном. Коли пiдвiв голову, на обличчi його сяяла посмiшка:

– Та вiн спить! Хропе, немов кабан у соломi!

– Пiдiйми його, – i собi посмiхнувся Іван.

Михайло несильно штурхнув лежачого ногою.

– Пiдiймайтеся, вашмость! Годi спати, так i суд Божий проспите.

Розгон гарячково пiдхопився, ударившись головою до лави. Дико зиркнув навколо i нарештi спинив погляд на постатi Богуна.

– Негайно накажiть мене розв'язати! – нервово скрикнув вiн.

Богун знизав плечима.

– Розв'яжи, – кинув Михайлу.

Короткий замах ятагана, i мотузки впали на дно чайки. Похмурий Розгон сiв на лаву, не в силi стояти на затерплих ногах.