Iван Богун. Том 2

А тобi хiба що?

Іван повернув голову вбiк i побачив середнiх лiт козака в потертому блакитному каптанi i високiй баранячiй шапцi з червоним шликом. Пiдiйшовши до козачат, незнайомець iз сухим стуком кинув на землю чималу в'язанку дров, яку нiс за спиною.

– Менi потрiбен обозний Джеджалiй.

– Хто? – козак чомусь наблизився i прискiпливо обдивився Богуна.

– Обозний Кропив'янського полку на iм'я Джеджалiй.

– А ти хто такий будеш? – вiдповiв невiдомий запитанням на запитання. Іван вiдчув, як втрачае рiвновагу.

– Послухай, друже, а чи не забагато ти на себе береш? Знаеш, де Джеджалiя вiдшукати, – скажи, а не знаеш, навiщо випитуеш речi, якi тебе не стосуються?

– А ти заспокойся, молодцю, – посмiхнувся самими краечками губ козак. – Якщо запитую, ти скажи. Повiр, дарма б тобi мозок не пудрив.

– Богун я, вороновицький хорунжий.

– Це з Брацлавщини?

Іван мужньо зiбрав докупи рештки самовладання:

– Це з Вiнниччини.

Козак, здавалося, не помiчав Іванового роздратування.

– Богун, кажеш… Чув про такого. А як доведеш, що ти – це вiн?

Івановi раптом стало смiшно.

– Слухай, та звiдкiля ти такий допитливий узявся?

– Та то довга байка. А ось ти взявся тут з легкоi руки пана Данила. Та тiльки ось прiзвище того пана я забув. Не пiдкажеш?

І тут Богуна осяяло. Неймовiрно! Якщо вiн не помиляеться, пощастило з першого разу. Напевне, сам Бог послав йому назустрiч цього недовiрливого козака. Вiн широко посмiхнувся:

– Можливо, Нечай?

– Точно, Нечай! – козак посмiхнувся у вiдповiдь i простягнув Богуновi руку.

 – Пан Данило все хвилювався, що залишив тебе без зв'язку. Думав – як ти там? Та й ми з Филоном нiчого не вiдаемо про вiтри, якi вiють у Вороновицькiй сотнi. Щоправда, тепер це вже не мае великого значення, але… Ну то якi вiтри вiють?

– Такi, як вiд Рiздва на Томакiвцi.

– Он як? Добре, добре… Ну що ж, ходiмо.

І бiльше не вимовивши жодного слова, новий знайомий повiв Івана берегом, який швидко перетворювався на козацький табiр – зводилися намети та навiси, розгоралися багаття, над якими вже висiли велетенськi мiднi казани.

На травi сидiли купами козаки, поставивши рушницi та ратища в пiрамiди.

За кiлька хвилин наблизилися до яскравого вогнища, над яким молодики пiд керiвництвом кашовара налагоджували кабицю. Поряд, на великому каменi, сидiли розмовляючи четверо козакiв.

– Филоне, – покликав Іванiв проводир. – Тут до тебе.