Iван Богун. Том 2

 – Бардзо добже! Але нех пан не мовить, що я не попереджував. – Вiн заграв жовнами i сiв за стiл.

Потоцький перевiв подих.

– Отже, якщо пан Калиновський дозволяе менi продовжити, я хотiв би вислухати думку решти ясновельможного панства…

Через пiвгодини стало зрозумiлим – майже всi з присутнiх обрали для себе за кориснiше полишити позицii i вiдступити. Калиновський лише мовчав i скрипiв зубами.

– Я не маю можливостi запобiгти вiдступу, – нарештi приречено мовив вiн. – Але подумайте хоч би над тим, як вчинити так, щоб забезпечити найбiльш безпечне просування ворожою територiею.

Немов у вiдповiдь на слова пана Мартина, наперед виступив один з молодших командирiв драгунськоi хоругви пана Одривольського.

– Якщо яснi пани дозволять, я мiг би запропонувати шлях, найбiльш безпечний для вiйська, – повним пристрастi голосом вимовив вiн.

– Прошу пана вiдрекомендуватися, – стомлено кинув Потоцький.

– Поручник його королiвськоi милостi Самiйло Зарудний.

– Русин? – Потоцький звузив очi.

– Так, ваша ясновельможнiсть, мiй батько русин. Але я бiльше десяти рокiв на королiвськiй службi, i нiхто не може сказати, що я коли-небудь дав привiд пiдозрювати мене у прихильностi до бунтiвникiв i нещиростi до тих, кому вiддав на службу свiй чесний меч i свою руку.

– О, це так, – захитав головою Одривольський. – Поручник ненавидить бунтiвникiв, i слово його твердiше за крицю!

– Що ж пан Зарудний може запропонувати нам? – запитав Потоцький.

– Я пропоную рухатись Богуславським шляхом у напрямку урочища Горохова Дiброва. Мiй батько мав три хутори в цих мiсцях, тож менi вони добре знайомi. Можу вас запевнити, панове: цей шлях найбезпечнiший з-понад усiх. Крiм того, я знаю його краще за будь-кого з козакiв Хмельницького, тож напевне зможу порадити, як захиститися вiд можливого нападу.

– Ми й самi добре знаемо, як захищатися вiд такого нападу, – вiдпарирував Калиновський. – Рiч iде про те, щоб зробити його неможливим.

– Саме це я i пропоную. Справа в тому, що Хмельницького навряд чи щось пiдштовхне на думку, що ми рухаемось через Горохову Дiброву.

– Звiдки така впевненiсть? – запитав у поручника Потоцький. Зарудний знизав плечима:

– Мова тут не може йти про впевненiсть. Але, ваша ясновельможнiсть, шлях на Богу слав найбiльш вiддалений вiд козацького вiйська. Крiм того, пускатися в Горохову Дiброву без доброго провiдника було б для них не менш небезпечним анiж для нас.