Iван Богун. Том 2

– Не головне для пiхотноi сотнi умiння фехтувати ладно, – чiтко карбував слова Богун, – не головне вмiти бiлцi в око поцiлити. Рiвняння головне! Умiння зберегти ряди пiд час нищiвного удару ворога, миттево закрити пролом строю там, де дiстала зла доля товаришiв ваших. Швидко перешикуватися за першим гаслом отамана i стояти. Стояти! Так стояти, нiби всi ви е одним цiлим, глухою стiною для ворожих атак. Щоб не було Петра, Федора i Степана. Щоб була фаланга, каре або триангула! І тiльки в розумiннi цього ваше життя пiд час бою i наша спiльна перемога! – Іван перевiв подих i повернув голову до Нечипоренка.

Лише надвечiр Іван Богун наздогнав Нечая, який iхав верхи на гнiдому огирi, пiд полковою, дарованою сiчовим товариством хоругвою.

– Дозволь, пане полковнику, зайняти свое мiсце в строю, – весело вимовив вiн, притримавши розгаряченого чвалом Цигана.

– Давно мав би, – знизавши плечима, вiдповiв Нечай.

Іван прикрив повiками очi.

– Сам усе побачиш, коли час настане. А поки що не маю чим похвалитися, тож промовчу.

– Як знаеш, – не став допитуватися Нечай. – Тiльки наступного разу завчасно попереджуй, частину чат з вами залишу. Не гоже вiйсько степом розпорошувати, та ще без дозору…

– Дякую, Даниле, але це зайве. Другого разу не знадобиться. Схоже, ми змогли порозумiтися.

– Що ти задумав? – звiв на побратима очi Нечай.

– Нiчого особливого. Я всього лиш хочу перетворити iх, – Іван махнув рукою позад себе, туди, де вливалися до лав полку рiвнi ряди козакiв його сотнi, – на козакiв.

Нечай хмикнув.

– Думаю, за тебе над цим попрацюють ляхи.

– І все ж я готовий трохи допомогти iм.

– І не подумаю переконувати в протилежному.

Наступних два днi походу на Корсунь були для козакiв сотнi Івана Богуна найтяжчими з-помiж решти козацького вiйська. Тепер вони не покидали похiдних колон i рухалися в складi вiйська, але що то був за рух!

– Пiкiнери у вiсiм рядiв, ратища готуй! – лунав зiрваний голос Нечипоренка, i колона розламувалась, бiгцем перешиковуючись, займаючи ранiше зазначенi мiсця пiд спiв сурми, яким дублювалися голосовi команди осавула.

– Пiкiнери, приймай! – хрипiв Нечипоренко за хвилину, i лави озброених двосаженними ратищами козакiв завмирали, спрямувавши рихви списiв у груди невидимому супротивнику.