Iван Богун. Том 2

Нечипоренко допив квас i, обтерши рукавом вуса, поставив кухоль.

– Зате ще гнотових рушниць пiвсотнi, гакiвницi двi. Ну, шаблi, списи i пiстолi я не рахую…

Іван мало не зареготав – Михайло хiба що не бив себе кулаком У груди.

– Ну, молодець, молодець, – сказав вiн примирливо. – Що ж, на всю сотню поки не вистачить, але з тим, що мали пiд Жовтими Водами, не зрiвняти. Тепер можемо й до коронних гетьманiв вирушати на брагу. Та й засидiлися ми довго…

Немов у вiдповiдь на його слова, до намету заскочив джура.

– Пане сотнику, до вас вiд його милостi пана полковника джура, – кинув скоромовкою.

– Проси, коли так, – знизав плечима Богун.

Козачок зник, щоб за мить знову з'явитися в супроводi хлопчини, такого, як сам, – на вигляд рокiв шiстнадцяти, на головi по-молодецьки пiдголений оселедець, на плечах сукняний каптан з вiдкинутими за спину рукавами. Новоприбулий, за звичаем, низько вклонився i завмер, очiкуючи, доки його запитають про справу, яка, власне, й привела джуру.

– Оповiдай, – коротко кинув йому Богун.

– Пан полковник кличуть вашмость до себе в намет. Та не баритися прохають, справа вельми нагальна, – полковницький джура вмiв торохкотiти ще скорiше, анiж перед ним джура сотницький, вiд чого, напевне, вiдчував неабиякi гордощi. Іван вiдчув, що сидiнню в таборi надходить кiнець.

– Ось воно, – подивився вiн на Нечипоренка. – Ось i вiдповiдь. Викликай сотенну старшину, готуй сотню до виходу. Я до полковника!

Нечай очiкувань сотника не ошукав.

– Я щойно вiд гетьмана, Іване, ранком виступаемо. Гонець був вiд Богданового чоловiка у ставцi Потоцького. Його мость ще кiлька днiв тому стояв табором пiвденнiше Чигирина усього за сотню верст вiд Жовтих Вод. Невiдомо, якi причини сподвигли старого Потоцького, але коли ми тут билися з покiйним нинi Стефаном, вiн знявся i вiдiйшов до Чигирина, щоб натомiсть поспiшати сину на допомогу. Очевидно, це звичайна лядська пиха та самовпевненiсть. Чати доповiли Потоцькому про стрiлянину з гармат у Княжих Байраках, але вiн i пальцем не поворухнув.

– Вони завжди були такими, – знизав плечима Іван. – Я маю на увазi ляхiв.

– Завжди… Це ще не все. Нещодавно якийсь недобиток з Княжих Байракiв донiс до Потоцького звiстку про поразку пiд Жовтими Водами i смерть сина. Тож тепер вiн знае все.