Іван Богун. Том 1

– Не шануе коня, – сказав вiн Івану, коли вони вийшли надвiр.

– Нiчого, доглянемо.

У сiнях куреня трое молодикiв – хлоп'ята рокiв десяти-дванадцяти, роздмухували вогонь пiд кабицею. Незабаром пiд казаном вже танцювали язички полум'я, i козачата, бликаючи голими п'ятами, побiгли, очевидно, по дрова та воду. На вулицi хлопцi розпрягли коней, не забувши й Мiсюрчиного, витерли iм боки соломою, напоiли водою з дiжi, яка стояла поблизу конов'язi, i насипали в ясла пшеницi. Далi посiдали поряд i запалили люльки.

Скоро почали сходитися козаки.

Майже всi до пояса голi через спеку, засмаглi, сильнi i м'язистi чоловiки. Були серед них як зовсiм молодi, не старшi за Богуна i Нечая юнаки, так i сивочубi та сивовусi дiди. В руках мали сокири, коси та iнший рiзноманiтний iнструмент. Йшли з роботи.

– Батьку курiнний, он знову нашого брата прибуло. Доки виходити, ще й мiсця на чайках не вистачить, – почув раптом за спиною Іван.

– Вистачить.

От цей самий голос, що сказав слово «вистачить», здався Івановi на диво знайомим.

Вiн рвучко пiдхопився i всiм тiлом повернувся до того, хто говорив.

За п'ять крокiв вiд нього стояв Омелько.

IV

– Омелько! – радiсно i трохи розгублено пробелькотiв Іван, та одразу ж знiтився. – Ти… – вiн подивився на зацiкавлених запорожцiв i знiтився ще бiльше. Богун раптово зрозумiв, що не знае, як йому слiд звертатися до того, кого запорожцi кличуть «батько курiнний».

Незручнiсть виправив сам Омелько.

– Івасю! Та це ти чи нi?! – щиро зрадiвши, ухопив вiн в обiйми Івана.

 – Оце так маеш! Ну от кого точно не сподiвався нинi побачити, це тебе. А дай-но на тебе подивлюся!

Вiн вiдсторонив Івана, розпрямивши руки i з посмiшкою розглядав його постать, змужнiлу за п'ять лiт, якi пройшли.

– Козак! Ну справжнiй тобi козак! Ти яким вiтром, голубе?

– Та ось… У товариство приймайте!

– У товариство, кажеш?… Вiзьмемо, а чого ж. Ну молодець, молодець. Батько як?

– Добре батько. Привiт шле.

– І на тiм дякую! А ти коли приiхав, з ким?

– Та тiльки що.

Ось товариш мiй – Нечай Данило.

Омелько кинув на Нечая оцiнюючий погляд.

– Добре, – сказав нарештi. – А це не ви панотця привезли?

– З нами iхав.

– Ти бачиш! Були б ще ранiше з тобою зустрiлися. Ми ще позавчора йому назустрiч у степ виiздили, як i було умовлено. Не дочекалися. Напевне, справи церковнi затримали Інокентiя?

Іван з Данилом, посмiхаючись, переглянулися.

– Майже.

Доки почався обiд, у куренi зiбралося бiльше сотнi тимошiвцiв.