Іван Богун. Том 1

– Дике Поле… – дивлячись на танцюючi язики полум'я, протягнув Макогiн.

– Чому проклято, отче? – не зрозумiв Іван.

– Та нiчого воно не проклято! – вiдмахнувся Васюк. – Ось лише татарва клята. Так i чигають iроди. Ну нiчого, ще подивимося… Вони й зараз не так вiльно себе тут почувають, як ранiше. Бувало, дiд розповiдав, табуни своi у цих степах випасали. Тепер вже зась. А коли-небудь так погонимо, що й за Перекоп носа не поткнуть.

– А на бiса? – обiзвався Мiсюрка. – Щоб пани своi фiльварки тут заклали i ярмо тобi на шию натягли?!

– Менi? – Васюк заклав оселедця за вухо.

– Магометанин есть суть од диявола, ворога людського, – пiдняв палець угору Інокентiй, – брань з ним мае чинити всяк православний, iже архангели з бiсами i тьмою брань чинять.

– А тобi, пане Мiсюрко, бачу, мiцно пани смальцю за обшивку залили, – зиркнув на Мiсюрку мовчазний Макогiн.

– Усяко бувало. Дасть Бог, поквитаюсь.

– На те й вона, Сiч-матiнка, – вишкiрився Васюк Зоря.

– А татари, ти вже вибач, панотче, – провадив далi Макогiн, – часом не гiршi за братiв-християн.

– Богохульствует! – отець Інокентiй грiзно подивився на Кiндрата.

– Це як хто бачить, – не здавався Макогiн, – тiльки з ними часом легше порозумiтися, анiж з ляхами. Я от вiсiм рокiв коронi служив, за них, собак, груди пiдставляв, а яка за те дяка? Виписали з реестру, i дiло з кiнцем. Іди, козаче, пiд пана… Дзуськи!

Іван насторожився.

– Ти в якому полку служив, Кiндрате? – запитав вiн трохи згодом.

– У Брацлавському, тобi що?

– У Брацлавському! – зрадiв Богун. – Може, знаеш такого – Омелько Чорний? Вiн Вороновицькоi сотнi був козак. Уже п'ять рокiв, як до вас на Низ подався, i нi слуху нi духу.

– Омелько Чорний? – Макогiн замислився. – Нi, не чув. За п'ять рокiв багато води стекло, може, й загинув де… Ти не чув, Васюк?

– Нi, – озвався той. – У нас, хлопче, п'ять рокiв – великий шмат часу. Он гетьманiв одних скiльки помiнялося, кошових… Бувае, часом через кiлька мiсяцiв на Сiч повернешся, глипаеш – через одного незнайомi.

Іван мовчав. Вiрити в те, що Омелько загинув, йому не хотiлося. Тодi чому ж пропав, чому жодноi звiстки не подав за стiльки часу? Для юнака, яким був Іван, п'ять рокiв вважалися надзвичайно великим термiном.

Але все ж вiдсутнiсть звiсток вiд козака була цiлком зрозумiлою. Ляхи мало вiд лютi не луснули, коли вiн утiк, застреливши шляхтича.