Іван Богун. Том 1

Раптом, перериваючи розмову, з чагарникiв, що росли обабiч дороги, з трiском i хмарками снiговоi куряви вихопилася i побiгла навперейми вершникам темна постать.

– Тпр-ру! – натягнув Омелько повiд наляканого коня, одночасно вихоплюючи iз сiдельноi кобури пiстолет. – А я зараз якомусь дурневi як шмальну!

– Не стрiляйте! Дядьку Омельку, не стрiляйте! – почули вершники тонкий дитячий голосок. Придивившись, впiзнали молодшого сина Охрiменка – дванадцятирiчного Миколку.

– Ти чого кидаешся, немов Пилип з конопель? – напустився на нього Омелько.

– Мене батько послали, – тремтячим вiд холоду й переляку голосом вимовив Миколка. – Тiкати вам потрiбно, дядьку Омельку!

– Це ж ще чому?

– Ляхи за вами приiздили. Я сам чув, як жовнiри мовили, що лиш упiймають, так одразу ж на палю i посадовлять.

Омелько пошкрябав пальцями кiлька днiв неголену щоку.

– Так ось… Ну що ж, зачекаемо, доки поiдуть.

– Не можна! Нiяк не можна! Тато казали: на хуторi iуда е. Ляхи знають, що ви з Іваном на шаблi битися поiхали, зараз, певно, навперейми поспiшають.

– Отакоi! – Омелько подивився на Івана.

Іван повiльно похитав головою.

– Не дивись так… Чуеш?! Не дивись, Омельку! Це не мiг зробити батько.

– Та знаю я, не мели дурниць, – козак простягнув до Івана руку, – йди сюди.

Іван торкнув острогами коня i за мить зрiвнявся з Омельком. Той похапцем пiймав його голову i притис до грудей.

– Прощавай, брате. Видно, доля по-своему покладае, мушу ранiше, анiж планував, на Низ податися.

Пам'ятай, усе, чому тебе вчив. Якщо через п'ять рокiв не повернуся i звiстки не матимете, все мое майно за тобою. Бiля хати, пiд сливкою, скринька… Знайдеш, одним словом. – Омелько рiзко вiдсторонив Івана. – Давай iдь. Будуть запитувати, скажи: вiн щойно почув, як хтось наближуеться, i утiк.

– Омелько! – ошелешений усiм, що вiдбувалося, Іван учепився тому в жупан i не вiдпускав.

– Уперед! Уперед! – козак оперезав батогом Іванового коня так, що той скочив на кiлька крокiв i захропiв.

 – Не стiй, малий! Бог дасть, побачимося!

І вiн не гаючись повернув коня i почвалав у густiючi сутiнки. Краем ока Іван побачив, як Охрiменкiв Миколка прожогом кинувся до чагарникiв, з яких так несподiвано з'явився хвилину тому. Зiтхнув. Далеко попереду, наближаючись, чувся стукiт копит загону Рудницького. Рiшуче смикнув Іван за повiд, спрямовуючи коня назустрiч жовнiрам баским клусом.