Іван Богун. Том 1

Тi хитрощi бою, що вiн з щирiстю вiдкрив малому Богуновi, набули у виконаннi того особливого почерку – швидкого, разючого, хижого, немов кидок змii. Козак не мiг нахвалитися Іваном, але тепер той, на вiдмiну вiд часiв, коли вчився володiти рушницею, сприймав всi похвальби насторожено, навiть з недовiрою. Вiн, як i належить справжньому майстровi, не вiдчував впевненостi у власнiй майстерностi. Тож знову i знову, до важкоi втоми повторював, вiдпрацьовуючи, кожен рух, навiть коли Омелько махав на нього рукою i йшов займатися своiми справами.

– Нiчого, побачиш ще сам, що Омелько не останнiй у фехтуваннi, – сказав вiн якось Івановi. – А ти не гiрший. Не гiрший, нехай йому чорт! Ще пiдростеш, сили в руках наберешся… Ох i не заздрю я, Івасю, тому бовдуру, який рокiв так через п'ять схрестити з тобою шаблi надумае! Ой, не заздрю…

VIII

Перед самим днем святого Миколая, коли живописнi пагорби i долини Подiлля вкрились щiльною снiговою ковдрою, а широку стрiчку Пiвденного Бугу закував крижаним панциром лютий мороз, до Богунового хутора завiтали непроханi гостi.

Був саме яскравий сонячний день, а час уже пiдходив до обiдньоi пори, коли у високу дубову браму хутора загупали. Мирон Охрiменко, який саме перебував на подвiр'i, неквапно пiдiйшов до брами.

– Кого там ще чорти принесли?! – гукнув вiн на свiй звичний непривiтний манер.

За частоколом хропли конi, неголосно перемовлялися кiлька голосiв. Досвiдчене козацьке вухо Охрiменка розрiзнило брязк залiзних обладункiв i шиплячi звуки, характернi для польськоi мови.

– Одчиняй, лайдаче! Єстем ротмiстр вiйська його милостi пана круля, пан Рудницький iз жовнежами пана старости. Одчиняй, аль-бо зламам!

Мирон неквапно почухав потилицю.

– Вас там стiльки панiв, що й не знаю, як дiяти… Ну зачекайте, мушу доповiсти своему пановi хорунжому, – якби Рудницький мiг бачити крiзь грубi дубовi дошки, вiн би помiтив глузливу посмiшку на вустах Мирона, якого розвеселила така офiцiйнiсть i багаторазове повторення слова «пан».

Федiр Богун якраз був на стайнi. Переодягнувшись у простий селянський одяг, пiдбивав разом з кiлькома пiдсусiдками новими дошками пiдлогу в однiй з клiток на замiн перегнилоi. Вiн вислухав Мирона, струсив з одягу тирсу, почепив до очкура шаблю i попрямував до ворiт. За хорунжим, з мушкетом пiд пахвою, йшов Охрiменко.